Розділ «МЕЧ АРЕЯ»

Та раптом згадав, як плакав у мами на грудях після жахливої січі, плакав при ній, тій дивній дівчині, соромився дурних сліз, але нічого не міг із собою вдіяти.

Яка ж діва тепер на нього погляне?

Богдан ліг горілиць і непомітно заснув. Прокинувсь од мокрого дотику. Сірий стояв над ним і торкав губою за щоку. Хлопець підвівся й сів. Десь довгенько спав, бо тінь утекла, й тепер лежав під сонцем. Устав і заходився сідлати.

Щоб знову не продиратися лісом, Богдан поза Щековою горою попрямував на Оболонь, де схрещувалися два великі шляхи — Соляний і Залозний. Поминувши перехрестя, він увійшов до вщелини між Щекавицею та Хоревицею й міцним містком, що витримав сьоголітню повінь, перебрався через Глибочицю. Відтак мав Соляний шлях довести його прямо домів, до Києвого.

Шлях зав'юнився вгору й угору, знову почалась Діброва, але просіка була широка, й Богдан пустив спочилого жеребця вскач. Незабаром він здогнав незнайомого комонника й, махнувши йому недбало рукою, мов досвідчений між, помчав далі. Комонник був з лугарів, що стояли городами за Яропінню, Здвижем і Тетеревом, бо з-під кошлатої смушевої шапки виглядав оселедець чорного чуба, й через сі коси лугарів прозивали косарями, чи навіть косаками.

В Києвому городі панувала щоденна метушнява. Туди й сюди сновигали можі, малі бояри, домажиричі, вогнищани, нарочиті можі, тивуни, городяни, роби й челядники, — всі, хто жив у городі чи мав до нього якесь відношення. В княжому дворі, за високим гостроколом на найвищому пагорбі, теж в усі боки бігали челядники — з терема до клітей, і знову до терема, й до медуші, й скітниці, й до стаєнь та обори. Зустрівши на порозі дебелого Малка, Богдан сказав:

— Мати.

Малко вже давно навчився розуміти княжича й відповів:

— Княгиня в медуші сидить. Пощо є тобі?

Але княжич лише махнув рукою й побіг до підвалу, в якому зберігалися меди. Княгиня Рада з білявою робою Гундою переливала брунатний настояний мед з малої каді в більшу. Богдан, не чекавши, поки вона закінчить, підійшов і смикнув матір за рукав:

— Чуєте, віддайте мене заміж.

— Га? — здивувалась княгиня. — Як то заміж? — аж у долоні сплеснула регочучи.

— Заміж тільки дів оддають, — пояснила роба Гунда, білобрива готська полонянка, яка вже давно жила в княжому дворі й досить вільно говорила мовою полян.

— Не тобі кажу! — огризнувся княжич, та обидві жінки весело реготали, й він люто зиркнув на них і вихопився сходинками з підвалу, нахвалюючись:

— Тоді я сам... я сам!..

Богдан побіг до терема, трохи не збив Малка, який і досі стовбичив на ґанку, й почав шарпати всі двері підряд, але, так нікого й не знайшовши в теремі, крім двох челядників, які не знати нащо шкребли дошки в сінях, знову підбіг до Малка.

— Де є?

Тивун сього разу не збагнув, що від нього вимагають, і перепитав:

— Хто?

— Хто, хто! — буркнув хлопець. — Вона!