Розділ «МЕЧ АРЕЯ»

— Кинь оту погань! — гримнула княгиня Рада.

Та Малко не зважав.

— Маю поставити сю голову на сулиці над ворітьми, — сказав він. — Хай лякається гайвороння.

Княгиня махнула рукою, їй стало байдуже. Вона згадала про інше:

— Отих... побитих... спалити треба.

— Спалю, княгине. Щоб не смерділо падлом у Києвому городі. Віддам у пожертву Цурові й Пекеві.

Ще вдосвіта княжич Богдан, побудивши Борислава й Вишеслава, пішов до стайні. В Києвому городі всі спали, конюх невдоволено буркнув спросоння: «Йди сам», — і знову влігся в порожніх яслах, коні теж спали, котрий навстоячки, котрий навлежки, тільки Малків кудлач, низько звісивши голову, дослухався болю в пораненому вусі. Богдан поляскав його по волохатому крупі. Кінь навіть не зрушився. Тоді юнак одв'язав сірого в яблуках жеребчика, лише торік об'їждженого, підняв його на ноги й вивів.

Борислав із Вишеславом, сонькувато чухаючись, топталися біля стайні.

— Ти бери гнідого, а ти рябу, — сказав княжич і, пустивши свого жеребчика вільно, пішов по сідло.

— Студено, — позіхнув Борислав, але не сказав княжичеві й слова навпроти. Вишеслав же, якого коротко звали Вишатою, взагалі ніколи не сперечався.

Коли троє юних комонників виїздили з Полудневої брами, було так само темно й холодно, тільки на всході за Почайною і Дніпром палахкотіла ранкова зоря, мов нова срібляна ногата. До сідла в княжича була припасована широка тула з луком і стрілами, в лівій руці він тримав коротеньку сулицю для метання, другою ж правував жеребчика. Богданові товариші були озброєні так само.

В Хрещатому Яру стояла ще густіша темрява, та коні дорогу знали й незабаром, перебрівши неглибокий Хрещатик, вийшли на Соляний шлях і попростували Берестовим лісом у бік Звіринця. В лісі дорога була ще по-весняному м'яка, й коні ступали майже нечутно. Прокидалися птахи.

Десь у невидимій глибині біг Дніпро, й звідти тягло холодом.

— Куди? — спитав лаконічно Вишата, коли перед очима розступилися дерева й почалась галява.

— До джерела, — так само коротко відповів Богдан, перейнявши в трохи старшого друга його небалакучість, і знову запала тиша, тільки чути було легеньку ходу та обережне пофоркування коней.

До джерела підійшли в ту часину, коли природа немов затамовує подих, чекаючи всходу сонця. Богдан показав Бориславові за глинясту кручу:

— Туди.

А сам з Вишатою подався трохи нижче, на два кидки стрілою.

Вишата попрямував свою рябу кобилу за густий ліщинник і немов розтанув у передранкових посмерках. Богдан узявся ще на два постріли нижче й собі зайшов у кущі. Тут сіріло невелике озеречко, до якого перед світанком приходять попити води козулі, дики, олені й інша звірина. Там далі, де поміж крутих жовтих берегів звивалася Либідь, було надто відкрито, й мисливці знали сю звичку тварин.

Богдан не зводив очей з ледь помітної стежки, де мусила з'явитися дичина. Лук був уже наготовлений важкою короткою стрілою, й кінь, пройнявшись настроєм свого вершника, стояв мов неживий. Але хлопцеві чи то від нетерпіння, чи таки з холоду тремтіли пальці, дарма що був одягнений у цупкий сіряк, а насподі — ще й у гарну ягнячу гуню.