Розділ «МЕЧ АРЕЯ»

— То неуможне, — відповів київський володар і раптом зневажливо реготнув: — Гидка мені віра ваша!

— Пощо?

— Бо всі ви єсте роби свого бога. Ми ж віруємо в Бога, що породив небо й землю, у Ладу, що є мати Земля, й у Дажбога... Сі на небі, а инчі — на землі: чинимо требу Божкові, бо стереже жито наше й стада наші, молимося Морані...

— То суть ідоли, княже, бо чинені з дерева.

— А ваші не із дерева? Наші, вирізані з дуба, жиють у нас, бо їм суть кланялися наші діди й дідів діди. Ваші ж такоже деревляні, лише не стругані, а помальовані на дошці й на стінах.

— Наші добрі, — обізвався Борислав, тоді подумав і докинув: — Веселі!

Богдан теж згадав:

— Юдейські ж боги злі й мстиві.

— Біг милосердний, княже, — заперечив Годой, не помічаючи в Богданових очах іскрини.

— Злі вони. Як там пишеться в отих ваших книгах? Слухав єсмь, як рече один попос. Був у Єгови народ, а потому щось той народ не догодив йому, й Єгова став насилати на нього й чуму, й морову язву, й усякі хворощі, потому взяв та геть прогнав той народ, а казав, що то є народ божий. Га? По тому взяв і розсипав свій народ по всій землі. Ти ж речеш — милостивий. Княже-княже...

— Юдеї суть прогнівили бога.

— Й ми гнівимо й Бога, й Дажбога, й Перуна, й Волоса, й Морану. Вони ж не проганяють нас із землі Руської?

— Наші веселі! — знову вставив Борислав і підніс полумисок меду вгору, Вишата наслідував його приклад, широко всміхаючись. Борислав допіру мовив йому, що може бути січа, й потяг за собою в княжий хором, а тут усе звелося до теревенів, і ні меча, ні навіть голої руки не треба. Такий поворот Вишату влаштовував, і він спокійно міг випити келих настояного меду.

Того вечора нічого страшного не відбулося, просиділи вони в накадженій сосновими скіпками світлиці далеко за північ, Богдан перестав сікатися до Годоя, й Годой, забувши свою віру, під кінець розпився й собі й почав обійматися з цибатим Бориславом. Богдан пригадував походи, й ратні січі, й похмурий, високостінний Константинополь, натоптаний попами, ченцями-калугерами та гетерами, що за маленьку золоту номизму цілу ніч віддавалися коханню будь з ким: і з патрикієм, і з грубим військарем-поганином.

— То чия віра краща? — вже п'яним голосом гукнув до гостя Богдан. — І гетери ж носять хрест у пазухах! Сам єсмь видів...

Уранці, як бувало завше після пиття, в Богдана боліла голова, й він, узявши зі ще не прибраного столу дзбан, пішов до медуші. Роби й челядники розбрелися, певно, невсипуща княгиня Рада позганяла ще вдосвіта, й мусив іти сам. І на ґанку зустрівся з Годоєм.

Луганський князь був уже вбраний для дороги, Богдан одразу здогадався, куди він іде, й учорашня неприязнь розібрала його знову.

— Втікаєш, княже? — недружелюбно буркнув він.

— Треба вже...

— Випий на похмілля, тоді...