Розділ «МЕЧ АРЕЯ»

В літо 427-е

Закоторилася земля грецька. Християни пішли супротиву християн, і рікли одні: Ісус молодший за бога-Вітця, отже, бог-Син має початок, і зупершу його не було. Ті ж відповідали їм: «То єресь, і ви єсте єретики. Бог-бо їден у трьох парсунах, і не може такого бути, щоб бога спочатку не існувало».

Й розділилися, й почалися розпрі й которання, й гору брали то ті, то сі, й во ім'я бога лилася кров, і сипалась у вино отрута, й син возненавидів вітця свого та брат — брата. Й став занепадати цар-город Константинополь, і город Олександрія єюпетська[9] не підкорялася йому й чинила прю з ним.

І з'явився в стольному царі-городі Константинополі євнух вельми мудрий і зело хитрий і підкорив собі ввесь клір, і молодого імператора, й саму всемогутню Пульхерію, й тепер у царі-городі чувся голос Олександрії, городу єюпетського.

Й було ім'я тому євнухові безбородому Хрисафій.

В літо 428-е

Київський князь Богдан Гатило вітав гостей. І хоч він був їм не дуже радий, та закон і покон племені руського й полянської землі змушував одкривати перед гістьми й ворота, й хороми, й серце. Він дивився на можа, що сидів за столом, і намагавсь оскресити в замулах пам'яті далекий день квітного місяця, коли вперше бачив його.

То був луганський князь Годечан. Київський володар спробував полічити, скільки ж минуло відтоді літ, і не міг достеменно згадати сього. Князь Годечан задумливо посмикував собі довгу русяву косу й мало чим нагадував того кощавенького й хоробливого юнака, що назвався тоді Годоєм. Скільки ж літ минуло? Скільки? П'ятнадесять? А може, й шістнадесять. Про що він думає, сей жилястий косак?

— Чи не мсту прийшов єси чинити, княже? — з ледь прихованою дратівливістю спитав Богдан і тут-таки зрозумів, що зовсім не те має на думці гість. Князь Годой сумно всміхнувся й трохи недоречно й для своєї коси лугарської, й для віку, бо мав щонайменше літ із тридцять чотири, зітхнув:

— Пощо згадувати, княже, буле?

— Єси ж роду... — Богдан завагався, чи вимовити те ймення, чи ні, та вже коли почав, мав і довершувати, й він сказав: — Єси ж роду Джюрджевого.

— Так є, — неохоче відгукнувся луганський князь. — Брат єсмь утретє йому. Та...

Він не доказав, бо ввійшли Борислав із Вишатою.

— Сих можів знав єси, княже? — спитав Богдан, кивнувши на їхній уклін. — Були вони і тоді, коли ми смо з тобою вперше звиділися. Сей між — боляр Борислав Борич, а то — старий конюший Вогнянич.

Увійшлі посідали з княжої лівої руки, Борислав простягся до дзбана з медом і налив собі й Вишаті. Вони вже знали, хто завітав до двірця, й нашорошено дослухалися розмови. Київський князь чекав, що казатиме далі Годой, але косацький гість не виявляв балакучості. Довгий стіл з товстенних дубових дощок займав півсвітлиці, попід вікнами й уздовж трьох стін тяглися вкриті картатими ряднами лавиці. Між вікон горіла червоним вогнем грубенька соснова скіпка, заливаючи помешкання мерехтливими відлисками.

— Звідкуду йдеш і куди путь побрав єси, княже? — перервав мовчанку Богдан.

— З Лугу йду. Переставилася, моя жона, царство їй небесне, то надумався єсмь...

Богдан у неприємному здогаді перебив його;

— Чи не єси, княже, хрестатий?

— Вірую в єдиного бога, — відповів, схиливши зір додолу, князь косаків.