Розділ «МЕЧ АРЕЯ»

— А-а! — закричали в гурті. — Торісмунд!!!

Кілька постатей метнулося до прибульців, один ухопив герцогового коня за повід, але Торісмунд ударив його мечем і повалив. Тоді хтось кинув сулицю й улучив герцога в голову. Торісмунд упав з коня. Знялася веремія. Доки інші билися з остроготами (бо Торісмунд потрапив саме до їхнього табору), один з-поміж райтерів ухопив ураженого Торісмунда за пояс, підважив собі на сідло й утік разом із ним.

Рештки розбитих готських дружин збіглися докупи незадовго перед тим, як на них натрапив Ецій. То було далеко на захід, гонь за п'ятдесят од укріпленого табору Гатила, й доки готи приводили до тями свого нового конунга, Флавій Ецій сидів, захищений двома десятками легіонерів, які виявилися серед готів. Страшенно хотілося й їсти, й спати, але їжі ні в кого з-поміж легіонерів не було, думки про сон старий полководець і не припускав, а в таборі панувала тиша і темрява, бо вогнів палити не наважувались. І тільки коні, негодовані й непоєні коні, форкали, виказуючи схованку людей, які зазнали страшної прикрості.

Вранці начальник римських легіонів подався шукати своїх. Він знайшов легіони на старому таборищі, але з кожної когорти залишилася жалюгідна жменька. Поле ж унизу було всіяне тисячами й тисячами людських і кінських трупів. Інший, бувши Ецієм, давно б уже кинувся на вістря власного меча, Флавій же відмовивсь од сієї думки ще вночі, сидячи між кованими щитами своїх двадцяти латників у готському таборі. Коли він себе погубить, Рим пропаде. Той, інший Флавій, імператор Валентиніан, — людина обдарована більше гонором, аніж талантом полководця й політика. Се була загальна думка всіх патриціїв і всіх вільних громадян Риму, й Флавій Ецій рішуче відкинув гадку про таку дешеву спокуту провини.

Та й чи ж така то вже провина — його вчорашня поразка? Він не зміг подолати гунів. А хто їх коли-небудь долав? Хто викличеться взяти в нього з рук жезл полководця?

Охочі, може, й знайдуться, й напевно-таки, знайдуться. Та хто вони? Флавій Ецій знав їх усіх до єдиного.

Зі сходом сонця вої вишикувалися в таборі, ще вчора такому тісному, сьогодні ж просторому й сумному. Ецій пройшовся разом з Літорієм та вцілілими легатами (Ромул загинув од ворожої сулиці) вздовж коротеньких лав, але в жодному вічу не прочитав собі осуду. Й се зайве переконало його, що прийняте рішення слушне. Хоч хай там що — а слушне.

З ворожого табору на тому боці річки пролунав оклик бойових сурм. Ецій гірко зітхнув. Тепер він не мав уже сили й сміливості відповідати на той гук своїми бойовими сурмами. Зачувся громовий ляскіт оружжя й стукання мечами в щити, й Ецій закусив губу. Він зайшов до намету, щоб якось порятувати себе від того гуркоту. Аттіла викликав його знову на рать, а він почувався — мов лев із перебитим хребтом: живий, а на ноги зіп'ястись не може. Ецій спробував звернутися до давніх кумирів землі Римської, бо, як і багато хто з римлян, не прийняв християнства ні душею, ні розумом. Але й кумири не хотіли вертатися в його серце, певно, й вони відштовхували Еція, згадавши про те, що він не родовитий римлянин, а зайда тут, самозванець з далекої Іллірії.

Гуркіт у супротивному таборі стих, а йому й досі вчувалися ті страшні згуки. Й він одітхнув тільки тоді, коли до намету ввійшов Літорій. Не дивлячись Ецієві в вічі, він спитав:

— Що мовити готам?

— А що?

— Прийшли од Торісмунда, нового конунга.

— Хто?

— Між його сестри граф Аквітанський та герцог Ангулемський.

— Речи, нехай вертаються... в свої Ланди.

— Я-м такоже се помислив.

— От і добре. Проси в Аттіли дозволу поховати згиблих.

Він так і сказав: дозволу, й Літорія те слово різонуло по серці, та він змовчав і вийшов.

— Готуй гінців до Рима! — сказав навздогін йому Ецій, але Літорій не відгукнувся.

По трьох днях, узявши в готів таля — сина сестри нового конунга Торісмунда та графа Еммеріка Аквітанського юного Валтарія, Гатило наказав зніматися, й ніхто не знав, куди проляже дальша путь царя гунів. Того-таки дня прибули нарешті сли від великого жупана Іспанії й Маврітанії Гейза. В нього трапилося непередбачене: цілий місяць над просторами Середземного моря вигравали шторми. Військо ж було майже все на тому боці, в Маврітанії. Лише тепер пощастило переправити його в Європу. Але пізно.