Розділ «МЕЧ АРЕЯ»

Вельми важко було стримувати вдвічі меншою силою закуті в залізо легіони римлян, се Гатило бачив і знав, але щастя ратне дається не тільки тому, хто дужчий, а й хто вміє вирвати його в січі...

— Коли попруть — пришли нарочитого! — сказав Гатило й помчався знову туди, звідки щойно прибув. Сонце било просто в спину князеві, й він гнав коня на свою власну тінь, довгу й стрибучу. Між двома ратями — римською й готською — пролягло вільне поле, зрідка всіяне трупами. Теодорікові готи валчилися тепер очима до сонця, й Гатило в думці подякував Юрові Побідникові, що підказав йому перегнати сюди полки Ардаріка та інших остроготських князів. Але як буде там, на тому краї луків, на римському кінці?

Дві стріли водночас уп'ялися князеві в бік і в руку, й він лівицею висмикнув їх, строщив у жмені й шпурнув додолу. Повз нього скакав на буланій кобилі молодий між, і Гатило спинив його:

— Куди?

— Від князя Годоя до Вишати!

Гатило, не розпитуючи, з чим послав його князь Годой, крикнув, передужуючи клекіт бою:

— Видж там, де є... — він запнувся, тоді таки доказав: — Де є княжич Юрко!

Нарочитець погнав далі, та на підході до римського бойовища його вразила в ліву скроню дика стріла. Богдан же сікся насупроти двох здоровенних молодих візіготів. Йому ніяк не щастило вибити своїм києм меч бодай в одного. Тоді другий або розкриється, або ж одступить убік і теж знайде свою смерть. Нарешті-таки впорався з обома. Вищий зачепив мечем товариша й не зміг нанести точного вдару. Гатило махнув києм — тільки ребра в гота хряснули. Другий загаявсь і теж дав руському князеві змогу замахнутися, й то була його остання в житті помилка, бо в раті, в кривавій січі не можна роззиратися на всі боки й дивитись, де хто й коли та як віддає кумирам душу.

Сонце вже торкнулося найвищих дерев за Марною. Руські, й луганські, й сіврські, й остроготські князі знали, що надходять останні хвилини їхньої переваги над візіготами, що побіда лишиться тому, хто зможе скористатися з сих останніх хвилин, і напирали з решти сил на негнучкі лави супротивника. Бо коли насупиться ніч, усі знову стануть рівними, й готи більше не страждатимуть від помилки, якої далися, дозволивши розвернути себе очима проти сонця.

Теодорік теж добре се розумів і ще з більшим запалом гасав на цибатому змиленому жеребці й закликав синів божого народу сміливіше бити й гунів, і їхніх проклятих робів, зрадників Ардаріка, Тодомира, Видимира та Велімира.

Кілька сотень Ардарікових стояло підковою навколо тих, що смертно вчепилися один в одного, й закидало готів стрілами. Готи з-од задніх лав відповідали лучникам, і над головами в ратників носилися хмари стріл. Богдан одійшов убік. Тут стояти було просто безглуздо, кожної миті могла влучити дика стріла, він же мусив подивитись, що діється там, на протилежному, західному краї боронного поля, коло римлян.

Сонце вже скотилося за дерева, над полем повисли сутінки, й Гатило не міг нічого розгледіти. Він зострожив коня в той бік, де стояв гурт князів та воєвод, що керували боєм. Звідси було видно ввесь правий край готів. Трохи збоку від князів, сажнів за двадцять, стояв якийсь немолодий між і кидав у готів каміння порощею. Гатило під'їхав туди й упізнав старого Шумила, навчителя молодшого сина Юрка.

— Де він є?! — крикнув Шумилові Богдан, але дев'яносторічний дід мовби й не чув. Він поволі брав з купи поперед себе важенький круглий голяк, умощав його в скоряну петлю порощі, розмахував над головою й пускав. Каменюка, хуркнувши, падала між готи. Й коли щастило влучити, гот хапався за перебиту руку чи ногу або й геть падав мертвий додолу.

— Де є?! — вдруге крикнув Гатило, та старий тільки скосував на нього чорними очима з-під білих кошлатих брів. Шапка його лежала на камінні, й оселедець, довгий та білий, сіпався й падав дідуганові в обличчя за кожним кидком порощі.

— Йди, княже Гатиле, бо зачеплю, — похмуро мовив старий косак, і Гатилові стислося серце від лихого передчуття. Він штрикнув жеребця острогами попід ребра, аж той сердито заіржав, і подався туди, де, на його думку, міг бути син Юрій. Але коло гурту князів його спинив Годой. Луганський князь вимахував од хвилювання закривавленим мечем, мовби погрожував Гатилові:

— Вишата пішов yсn'ять!!

Над боронним полем починало смеркатись, і Богдан напружено взирався туди, звідки лунали крики далекого бою.

— Ардаріку — гукнув він до вождя остроготів, той почув його й примчав. — Веди своїх по мені!

— А тут?! — здивувався германець.

— Веди, речу! А ти, — Гатило звернувся до Годоя, — вдержуй, допоки моці матиймеш. А потому — через річку всп'ять поза отим гаєм! — він показав мечем туди, де валчилися руси з римлянами Флавія Еція. — Поза тванню між великою й меншою горою. Я буду там!