Розділ «МЕЧ АРЕЯ»

Се тривало теж кілька день, і Гатило почав здогадуватись, яка тому причина. Гримільда мовби втрачала розум, коли він згадував при ній за її рідних братів.

Гримільда теж знала, про що він здогадується, й нічого не могла вдіяти з собою. Все єство її неначе бралося каменем, у вухах і десь аж ніби в голові, під черепом, лунали тягучкі слова: «Й чути стало плач у городі Рама — плакала Рахіль і ніяк не могла втішитися...»

Великий князь наказав міцнити стольний город. Він нарешті відпустив Гейзового сла Градимира додому, й того ж дня пішов оглядати свою твердь. Востаннє Гатило робив се, може, років із двадцять вісім тому, коли повернувся після довгих мандрів до вітчого вогнища. Тоді в порівнянні з грецькими та іншими городами, яких набачився за дев'ять літ блукання, Київ город здався йому сміховинне маленьким і нікчемним: таку твердь могла коп'єм узяти півсотня гоплітів. Тепер він дивився на свій стольний город, який нітрохи не змінивсь, але думки були вже інші.

Півсотнею гоплітів городу Києвого не візьмеш. І хоча б через те, що захищатимуть його люди, добре обізнані не тільки з тим, як треба боронитись, а й з тим, хто та як у світі робить облоги.

Досі Гатилові лише раз довелося сидіти в обложеному городі, та й то всього якихось три дні, поки надійшло підкріплення. То було в Сірмії. Греки тоді легко здали твердь і порозбігалися хто куди. Й коли Гатило наказав воям своїм іти їм услід, греки раптом з'явилися коло стін Сірмія й хотіли силою взяти її. Богдан бився разом із усіма. Йому було якось весело й щемко на душі, бо ніколи ще круг нього не бувало так трохи раті. Три стріли тоді вп'ялись йому в кольчугу, одна, важка, пробила бороню й уп'ялася в тіло. Богдан витяг її, й зневажливо потрощив, і ратився мечем своїм на заборолі стіни, аж поки греки стомились і пролунав їхній ріжок до відходу. Лише тоді Гатило сам собі промив рану окропом кінської сечі, приклав до неї подорожника й заліпив житньою опарою. За сідмицю рана взялася плівкою.

Великий князь виходив увесь город і дав купу велінь можам своїм, які слідували за ним і все брали до пам'яті. З першими теплими днями мали початися роботи на зміцнення старої київської тверді. Роби й челядники разом із можами копатимуть новий, глибший рів, підсипатимуть вали, особливо коло незахищених природою західнього та полудневого заборол. Інші мають замінити ввесь гострокіл — для сього вже лежали привезені з самої Паннонії дубові колоди, завтовшки в два обхвати й удовжки по п'ять-шість сажнів, їх возили два літа й навесні завезуть решту.

Гатило мав намір поміняти ввесь гострокіл понад Боричевим Током, навпроти Хоревиці та Дитинки. Полудневу ж та західню стіну князь вирішив зробити геть по-новому: спершу глибокий рів, тоді вал, а над валом двома чи й трьоми повершями — дубові кліті, затрамбовані глиною. Така стіна мала бути міцніша навіть за муровану кам'яну — камінь кришиться й рониться під ударами грецьких таранів та інших стінобийних машин, а сю стіну хай-но спробує хтось угризти: залізні та мідні баранячі голови одскакуватимуть від них, як од подушки. Сі зруби київські теслі вже в'язали вінцями. З настанням весни вони піднімуть їх на новий вал, і тоді город Київ стане по-справжньому неприступний.

— Вишато, — сказав Великий князь, — то скілько грабарів копати-ймуть рів та сипати-ймуть вали? Старий вельміж одповів, як завше, стисло:

— По п'ятдесят із кожної україни, а з Русі — триста.

Вишата був простоволосий, його гріла густа кучма сивого чуба, стриженого під макотер. Але на собі він мав добру баранячу гуню, по подолі, на рукавах та ковнірі торочену чорною кунню — першою даниною лісових вятичів.

— А буде?

Звичайно ж, вистачить, і Вишата лише всміхнувся на знак згоди.

Вони всі стояли на помості заборола. Київ город жив звичайними буднями. З коминів тягся в морозяне повітря кошлатий дим, усе було закидане снігом. Де-не-де погавкували пси, в крайньому від Полудневих воріт обійсті безпорадно мукало телятко, певно, днями знайшлося, й ніщо не вістувало небезпеки. Може, війна сюди й не докотиться. Київ город уже давно не знав супостатів, але князь не мусив спокоїти себе. Хоч би що, а стольниця має лишатися твердою, як людське серце.

Навесні з царя-городу Константинополя надійшли тривожні вісті. В імператорському дворі сталися великі зміни. Було усунуто від влади справжнього правителя імперії препозита Хрисафія. Хоч Гатило й був лихий на нього за спробу замаху 447 року, та все ж таємно підтримував через своїх людей при дворі лукавого євнуха. Хрисафій був у царі-городі ставленцем єюпетських товстосумів і таким чином послаблював силу стольної аристократії. Під його дудку грав сам імператор Теодосій Другий. Тепер же Хрисафія скинено, й ще ніхто не знав, куди поверне кермо підступна Пульхерія.

Й доки Гатило міркував, що має робити; надійшла нова звістка: імператор Теодосій загинув. Поїхав на полювання й приїхав ногами вперед. І таке трапляється, бо ніхто з-поміж смертних не знає, де здожене його коса Морани: в ратному вирі, на лову чи за бражним столом.

На братове місце сіла його старша сестра Пульхерія, хоч вона й раніше правила державою замість слабовільного Теодосія. Синкліт обрав імператрицею Пульхерію, бо ж брат її не лишив по собі можейської наді. Але нова імператриця мусила взяти собі можа в суправителі. Пульхерія, якій минуло п'ятдесят друге літо, на пораду нового улюбленця придвірної кліки гота Аспара, взяла собі можем майже неписьменного Аспарового воєводу Маркіана. Але, бувши святошею, попросила Маркіана пощадити її дівочу непорочність.

На бік нової правительки, зрадивши своїх друзів-єгиптян, перейшов і патріарх Анатолій. Таким чином Пульхерія, Маркіан, Анатолій і всемогутній чільник варварських тагм Аспар укупі з кліром та придвірною знаттю діяли заодно. Се ж не провіщало нічого доброго землі Руській.

Великий князь київський негайно надіслав до царя-городу Константинополя слів із вимогою новому імператорові Маркіанові поновити договір, складений три роки тому з його попередником Теодосієм. Але Маркіан, скориставшися зі свого міцного становища й з війни, яка мала спалахнути між Аттілою та Гейзом, з одного боку, та Римом і готами — з другого, не квапився втверджувати ганебних договорів із «гунами». Тим більше, що йому стало відомо й про зраду «вандальського» князя Міровоя, якого на батьків стіл незаконно посадовив готський конунг Теодорік. Основні ж сили Гейза, великого жупана Іспанії та Маврітанії, теж були в Африці.

Гатило на знак узгоди зі слов'янами Заходу порвав стосунки з Римом. Але написав листа імператорові Валентиніанові, аби той не втручався в його розправу над візіготами, як утікачами з-під його влади й руського підданства. Теодорікові ж одіслав іншого листа: «Не май сподівань на союз із Римом проти мене та брата мого Гейза».

В літо 451-е