Розділ «МЕЧ АРЕЯ»

— Повідаєш і йому?

Велій київський болярин нічого не відповів. Але він таки сказав про все Богданові, коли по трьох тижнях, узявши з чернегівського князя Божівоя клятву на мечі, що той сполчив рать свою проти знахабнілих племен весі та муроми, Великий князь повернувсь у Руську вкраїну.

— Княже, — сказав велій болярин, — спалили... Ясновиду.

Богдан нічого не відказав Бориславові, тільки страшенно зблід і неначе закам'янів. Болярин, пригнувшись, вийшов, а він просидів у своїй красній київській світлиці до самого вечора, вранці ж наказав старому конюшому сідлати коні. Вони вдвох, як і чотирнадцять тому літ, їздили до маленького села під Нежинню й повернулися тільки третього дні. Та стара бабця, що колись так неприязно зустріла його, була, як і тоді, зла, ще, може, й лютіша, але розповіла Богданові все.

Назад вони їхали стопою, й Богдан увесь час думав про Ясновиду. Він досі й на думці не мав, що людина здатна так довго любити іншу людину, навіть не бачачи її. Княгинина смерть потрясла його, не менше вразила й розповідь стариці. Великий князь уперше довідався про те, що сини Ясновиди перейшли під готів-алеманів. Княгиня боялася, що тепер, ставши самодержцем усіх чотирьох україн, Гатило меститиме їй за ту зневагу, якою вона вкрила його чотирнадцять тому літ.

І ще хотіла спокутувати провину синів своїх власним життям.

— Де є дочка її? — глухо спитав старицю князь, і та засичала йому в вічі:

— Не вузьмеш! Рунки куці! Замунж повели княжну!..

Князь їхав, попустивши повіддя, й думав про те, що страшніше: провина синів чи материна покута. Тоді намагавсь уявити собі смерть Ясновиди й не міг, бо в полян звичаю сього не було.

Й уперше по-справжньому засумнівався в тому, чиї ліпші кумири...

Після похорону Рогволода Богдан Гатило, ополчивши рать велію, разом із братом своїм князем Володом перейшов Дунай і заглибився на п'ятсот стадій у грецькі землі Полунічної Фракії. Десь тут помер старий Великий князь, і молодий мусив продовжити почату ним війну. Й у городі Маркіанополі його перестріли сли грецького імператора Плінф і Діонісій.

Рогволод прийшов сюди по дань, бо греки, як завжди, зволікали. Тепер вони привезли все належне, та Гатило спитав у головного сла Плінфа, киваючи на золоті номизми, дорогоцінні чаші та коштовне оружжя, складене перед ним:

— Скільки є то?

— Триста й п'ятдесят літр, господарю, — відповів Плінф по-руському.

Він був родом русин, звався колись Планком і за роки служби грецькому імператорові ще не забув материної мови. Богдан, презирливо посміхнувшись, одказав:

— Добре. Але то є за півліта.

— Як! — здивувався Плінф. — За ціле літо є, господарю! Так смо платили дідові твоєму Рогу ще з літа божого 412-го.

— Так сте платили досі Тепер платити-ймете вдвічі — сімсот літр. І так буде.

Планко-Плінф добре знав се слово — так буде — й мовчки перезирнувся з Діонісієм. Але той нічого не второпав, бо розмовляли по-русинському.

Вони вдвох пошепталися, й Плінф сказав Гатилові: