Розділ «Гнат Хоткевич і його історична проза»

Емігрантське життя, навіть серед друзів, було важким. Г. Хоткевича тягнуло у рідні краї, до родини. 1912 р. він вирішив повернутися до Харкова. Тут його одразу заарештували, посадили в тюрму — спочатку в Києві, а потім перевели в Харків, де письменник сидів у пересильній тюрмі разом з карними злочинцями. Наприкінці 1912 р. Г. Хоткевича звільнили з тюрми. Він знову включається в літературне й культурне життя, виступає з лекціями і концертами, з лютого 1913 р. стає редактором літературного журналу «Вісник культури і життя». Продовжує працювати над художніми творами (роман «Берестечко», «Гірські акварелі» тощо). Одночасно веде велику громадсько-культурну роботу: відновляє діяльність робітничого театру в Харкові, з Галичини перевозить групу народних майстрів-різьбярів, влаштовує з ними театральні вечори, відкриває в Харкові майстерню гуцульських виробів; розробляє програму етнографічних концертів усіх народів тодішньої Росії тощо. Але свої заміри йому вдалося здійснити лише частково.

Перша світова війна перервала творчу працю письменника. Як політично неблагонадійного, Г. Хоткевича за розпорядженням департаменту поліції в березні 1915 р. вислано в адміністративному порядку за межі України. Він виїхав до Білгорода в Курську губернію. Зрештою, йому й тут забороняють жити. Тоді письменник оселився у Воронежі, але недремні царські власті і тут не дають йому спокою.

В Харків Г. Хоткевич повернувся лише після повалення царизму. І знову — громадсько-культурна і літературна праця. Письменник всього віддає себе відродженню рідної культури. Пише нові художні і музичні твори, популярні брошури, виступає одним з активних діячів культурно-музичного життя в Харкові. Він, представник старшого покоління української інтелігенції, яка зазнавала тяжких утисків за царату, бере активну участь у творенні нової української радянської культури: виступає з лекціями про народні пісні, про кобзарів та бандуристів, багато зусиль докладає до організації капели бандуристів, пише музичні твори (репертуар для бандури, романси та хори на слова Шевченка, Федьковича, Франка, Лесі Українки, Щоголева, Тичини «Гуцульську сюїту», хорову поему «Гайдамаки» та ін.).

З 1921 по 1928 р. Г. Хоткевич викладає українську літературу в Харківському зооветтехнікумі, пізніше веде клас бандури в Харківському му зично-драматичному інституті. Багато часу віддає літературній і науковій праці: перекладає всесвітньовідому драму давньоіндійського поета Калі даси «Шакунтала», твори Шекспіра, Мольєра, Шіллера, Гюго, пише дослідження і розвідки «Народний і середньовічний театр в Галичині» (1924), «Театр 1848 р.» (1932), ґрунтовне дослідження «Музичні інструменти українського народу» (1930), випускає першу частину «Підручника гри на бандурі»(1930) тощо.

Основним в справді велетенській і надзвичайно різноманітній діяльності Г. Хоткевича в цей час є художня творчість. Він пише і видає драми «О полку Ігоревім» (1926), «Село в 1905 році» (1929), тетралогію «Богдан Хмельницький» (1929), виступає з циклом «Гірські акварелі» (друкувалися 1923 р. в «Червоному шляху»). На початку 30-х рр. закінчує велику повість «Довбуш», після чого працює над капітальним художнім полотном (тетралогією) про Шевченка — твором, який мав стати своєрідним пам'ятником великому Кобзареві.

Г. Хоткевич виявляє виняткову творчу енергію в різних галузях літератури й мистецтва. Він стає одним з активних творців української радянської культури. Своєю самовідданою працею письменник заслужив пошану народу. Про це свідчить, між іншим, відзначення 25-ліття творчості Г. Хоткевича 1922 р. Слухачі педагогічних курсів м. Харкова привітали письменника від імені української радянської молоді такими словами: «У важкі часи царату, в часи національно-соціального поневолення Ви своїм живим та друкованим словом будили у несміливих відвагу боротися за кращі дні визволення. Ви були видатним робітником, що віддав свої сили та знання рідному народові» З нагоди цієї дати вийшла новим виданням повість «Камінна душа». Згодом, у 1929–1931 рр., видавництво «Рух» випустило вибрані твори письменника у восьми томах.

Однак 1937 р. Г. Хоткевича було незаконно репресовано. Багато творчих задумів залишилося незавершеними, в тому числі й тетралогія про Шевченка.

8 жовтня 1938 р. його не стало…

У наш час відновлено добре ім'я письменника, а його твори повернуто народові, для якого він чесно працював усе своє життя.

Літературна спадщина Г. Хоткевича значна обсягом, різноманітна тематикою. Однак в дореволюційний час побачила світ менша частина того, що створив письменник. В умовах царської Росії, яка проводила політику соціального і національного поневолення українського народу, придушувала розвиток демократичної культури й літератури, письменник не мав змоги на повну силу розкрити свій талант, не міг порушувати найгостріші злободенні суспільно-політичні проблеми свого часу. Царська цензура переслідувала твори демократичних письменників, в тому числі й Г. Хоткевича, заборонивши публікувати в Росії драму «Довбуш», повість «Авірон» тощо.

Багато творів Г. Хоткевич в силу різних обставин не зумів завершити. Деякі оповідання, нариси, а то й повісті та романи (як, наприклад, «Берестечко») до нас дійшли не повністю, в уривках.[75]

В історію української демократичної літератури Г. Хоткевич увійшов насамперед як автор новел і нарисів, оповідань і повістей з народного життя, як автор героїко-революційної драми «Лихоліття», повісті «Камінна душа», збірки «Гірські акварелі». Однак шлях письменника в літературу не був прямим. Процес формування його світогляду, творчої манери, особливо в ранній період творчості, був складним і суперечливим.

Літературний шлях Г. Хоткевич розпочав у другій половині 90-х рр. У ранніх оповіданнях «Грузинка» (1897), «Блудний син» (1898), «Різдвяний вечір» (1899), «Як тітка Майстриха глечика скидала» (1900), в циклі «Життєві аналогії» (1897–1901) письменник іде у фарватері класичних традицій української літератури. Основна тематика його творів цього періоду — показ важкого життя селянина-трудівника, викриття паразитизму й розбещеності панівних класів. Ранні твори Г. Хоткевича написані в реалістично-побутовій манері. Та художній рівень їх неоднаковий. Поряд з слабкими, композиційно крихкими оповіданнями, серед цих творів є й такі, в яких письменник, за висловом І. Франка, «піднімається на висоту справжнього таланту»[76].

Саме життя, ті важливі суспільно-політичні події, що на початку 1900-х рр. потрясли основи царської монархії, справили глибокий і благотворний вплив на творчість письменника.

Г. Хоткевич — один з тих письменників, які стали літописцями такої визначної події, як революція 1905–1907 рр. Очевидець і активний її учасник, він оперативно відобразив різні аспекти цієї історичної події в публіцистично-мемуарних творах, у драмах. Характерною особливістю всіх цих речей є художня документальність, історична достовірність. Справа в тому, що вони писалися на основі особистих спостережень, на підставі пережитого і передуманого. При цьому важливо наголосити, що, будучи в еміграції, живучи поза межами Росії, Г. Хоткевич мав змогу писати про революцію 1905–1907 рр., не оглядаючись на цензуру, тобто не пристосовуючись до обставин поліційно-чиновницької влади. Тогочасні історичні події мали принципово важливе значення для стабілізації демократичних поглядів Г. Хоткевича, його активнодійової громадянської позиції, для розширення творчого діапазону його прози; драматургії, публіцистики, збагачення тематики й проблематики всієї творчості. Провідною темою творчості письменника стає тема боротьби народу проти соціального і національного поневолення, проти самодержавства, польсько-шляхетського гніту. Ці нові ідейні й художні тенденції найповніше виявилися в драматичній трилогії Г. Хоткевича «Лихоліття» (1906), «Вони» (1909), «На залізниці» (1910), а також в циклі оповідань і нарисів «Голодовка», «У свобідній країні», «Так мусило бути» та в інших,[77] творах. До цієї теми Г. Хоткевич звернувся і в драматичних картинах «Село в 1905 році» (Харків, 1929).

Перебування в Галичині, вивчення життя і побуту трудового народу обумовило появу цілого ряду нових оповідань і нарисів, повістей і п'єс. З українських письменників-наддніпрянців Г. Хоткевич, може, найглибше проник у світ думок і почуттів гуцулів. Письменник бачив, у яких важких соціально-політичних умовах живе український народ під гнітом австро-угорської монархії. Він з глибокою симпатією ставився до трудового селянства, співчував йому. В низці оповідань і нарисів Г. Хоткевич показує, що в Австро-Угорщині панує така ж «демократія», як і в умовах царської Росії (нарис «У свобідній країні»).

У творах «Троє», «Перед дверима», «Так мусило бути», що становлять ідейно-тематичний цикл і є в своїй основі документальними, автор змалював образ месника за кривди народу, людини, яка свідомо йде на найвищу жертву в ім'я його свободи. Тема їх — обов'язок революціонера перед своїм народом, заклик до боротьби проти тиранії. В психологічному етюді «Перед дверима» короткими, але виразними штрихами змальовано внутрішнє переживання революціонера, який через кілька хвилин повинен вчинити замах. Ці хвилини стають для героя нарису пробним каменем усього життя: перед очима проходить історія народу, його страждання і надії; герой, врешті, ще раз переконується, що його вчинок буде відплатою за кривди свого народу, що він пожертвує своїм життям не марно.

Оригінальне за своїм ідейним задумом оповідання «Так мусило бути». Письменник на цікавому сюжетному матеріалі проводить думку, що справжнім революціонером є той, хто бореться не лише за волю свого народу, але й за волю всіх пригноблених. Г. Хоткевич виступає тут як письменник-інтернаціоналіст. Він зриває маску «революційності» з тієї польсько-шляхетської інтелігенції, яка чваниться своїм Демократизмом, вільнолюбством, героїзмом, а в той же час не визнає права на таку ж свободу за українським народом. Ідея твору виражена в словах: «Тиран є тиран, до якої б нації він не належав, і його треба знищити».

Політична злободенність цих дворів, нарисів та оповідань, їх антишляхетська спрямованість були причиною того, що вони не побачили світу в умовах австро-уґорської цензури.

Протягом свого життєво-творчрго шляху письменник неодноразово звертався до минулого нащого народу, прагнучи оживити його в наукових працях і художніх творах. В минулому Г. Хоткевич шукав коріння духовності, культурні традиції, звертався до історії Київської Русі, переосмислюючи пам'ятку «Слово о полку Ігоревім». Київська Русь стає для письменника одним із животворних джерел його творчості. Назвемо тут основні його художні твори, що мають історичну основу: п'єси «Рогнідь» (1908), «Слово о полку Ігоревім» (1925), сценарій за «Словом»[78]. Незважаючи на свої позитивні риси, на Загалом проникливе відтворення письменником сторінок історії) Київської Русі, ні п'єси, ні сценарій не були втілені ні на сцені, ні в кіно.