Розділ «ОПОВІДАННЯ»

Маруся пішла до хати, а стара почала поратися по господарству, догодовувати курей, виганяти гусей та вутят до річки, робити місиво для свині тощо.

Тим часом село вже перейшло до повного темпу життя. З дороги чулося торохкотіння возів; дві баби, позлазивши на ослони мазати свої хати, лаялися на всі заставки; пищало коліщатко на колодязі; двоє дівчат бігли серединою вулиці, бо під панським парканом москаль-крамар розкинув свою ятку, а в тій ятці — ой, лишечко! Аж очі розбігаються.

При в'їзді в село п'ятеро плотників майстрували, докінчуючи, дерев'яну арку; тут уже стояли готові для прикрашення її корзини цвітів. Нагорі з квіток і стрічок буде вензель князя. По боках арки — два постаменти, вкриті парчею; там стоятимуть двоє дівчат і триматимуть довгу гірлянду трояндову, щоб у момент проїзду князя кинути ту гірлянду до коляски.

А панський двір блищав як лялечка. Він увесь був заквітчаний: княжі покої, ворота, паркан, навіть по землі від того місця, де має станути коляска, і до дверей було посипано квітами. Біля будинку по обох боках ґанку росли дві тополі; тепер вони з верху до низу були прикрашені піонами, отже, здавалося, що це дві червоних колони вкопав хтось, по-своєму розуміючи красу.

Сам управляющий, з незмінною папіросою в зубах, бігав незгірш останнього «халуя», суєтився, кричав, лаявся, та ще й погано (дарма що німець, а вивчився московської). То біг до оранжереї дивитися на квітки до столу; то гнав до плотників, аби вилаяти їх, що гаються та копаються; то спускався у погреби, щоб приготовити вина до княжого столу, а бочки горілки для «хамів», бо все одно велить князь викочувати. У поварні підганяв поварів готувати обід, а знов для тих же самих «хамів» на повітрі готовилися саженні пироги, котли каші, борщу, цілі запечені барани, величезні шмати м'ясива. Ловив десь на бігу головного отамана Заїку й питав:

— Накупив ганчірок?

— Накупив.

— Стане?

— І нам іще зостанеться, — підморгнув Заїка. Німець відводив його у куток.

— Ну, а та дівчина буде?

— Та вже не сховається. А як попробує, то нагаєм прижену.

— Так дивись же, щоб була. Князь нею недовго потішеться, а потім я візьму її собі.

Заїка підморгнув — це була у нього звичка — і запевняв, що все буде як треба.

Село теж кипіло. Вже по два рази пробігали по всіх хатах дворові, приказуючи, щоб усі, старе й мале, виходили зустрічати князя. Хто був ще не цілком по-празниковому вбраний, тому давали нагая.

— Князь вас усіх, сукиних синів, на світі держить, а ви раз у стільки літ не хочете й стрінути його? — та нагаєм, нагаєм.

В результаті тих припрошень у всіх хатах і дворах аж варилося. Там підправлявся тин, там підмазувався причілок, підкрашувалися ворота, квітчалася остріха зеленим гіллям. Десь спішно дзвеніла сокира; десь наступили на дошку, й вона тріщала як скажена, не хотячи ламатися.

В одній хаті метушилася дівчина, надіваючи нову спідницю, чіпляючи добре намисто; в другій прибирався парубок, надівав нові штани, каламайковий пояс і чоботи на трьох підковах.

Маруся сиділа в хаті. До них, правда, ніхто не забігав, але це ще більше непокоїло стару Щербатиху, бо цим їх хата, видимо, виділялася з решти, а тепер власне найкраще було б ніяк не виділятися. А до того помічала стара якусь особливу увагу до свого двора: все на вулиці стирчить хтось із панських слуг. Правда, він і не дивиться на двір Щербатихи, але їй здається, що він стоїть, власне для того, щоб дивитися. А коли пішла на город і там побачила у кінці, під вербами, ще одну фігуру, то вернула до хати зовсім збентеженою.

— Стережуть… видима річ, стережуть… Ой, що ж воно оце буде?..

Саме сіли обідати, прийшов Василь. Стара аж кинулася до нього.