Розділ «ОПОВІДАННЯ»

Це одразу спинило стару. Вона, не кидаючи прута, підійшла ближче й побачила великий нелад в убранні дочки. Страшна думка пролинула в голові старої. Вона побіліла як крейда в одну хвилину… Горло здавили спазми… Ледве вимовила:

— Що з нею?

Але спокійний вираз чесного обличчя хлопця якось відразу їй сказав, що безумна гадка була безпідставна. Хлопець кивнув рукою, щоб стара наблизила вухо. Зашепотів:

— …підіть… коня… а то вона не дійде…

— На Бога!.. Що з нею?..

— Я її витяг із води.

Одразу зрозуміла усе. Гаряча хвиля вдячності залляла серце. Щербатиха схопила Василя за голову й поцілувала. І цей поцілунок старої женщини-матері відчув Василь, відчув як велику нагороду, як миропомазання у вищий стан.

З того часу Василь став рідним у сім'ї Щербатів. І коли прийшла пора кохання і стара мати побачила це, — не перечила. Вірила, що не зробить Василь нічого лихого її дочці, що можна бути спокійною, коли Маруся вибігає у садок, а Василь покрутиться-покрутиться по подвір'ї та й собі десь зникає. Вдавала, що не бачить нічого й не розуміє нічого, а в душі тішилася молодим щастям. Усміхалася, коли бачила Марусю, як вона, вернувшись із садка, пурхала по хаті, щебетала, а кожний рух, кожне слово, кожна інтонація були насичені щастям, безмірною радістю існування. А потім і Василь прийде. Ніби мовчить — а все в ньому співає, з очей безмежним безпереривним потоком виливається ласка, а рухи такі лагідні, мов тримає у руках дорогоцінну річ, що як її упустити — розіб'ється.

«Голуб'ятка мої милі», — скаже собі в душі стара мати, і гарно їй так, і хочеться молитись.

А потім старий Щербат злакомився на масні обіцянки куракінських агентів — і виселилися всі вони сюди. З обіцянок тих не здійснилося нічого, а стало тільки гірше: там, дома, довелося залишити все господарство на повнім ходу, скотинку, хату, садок, сусідів — словом, усе. А тут — самі обіцянки. Зразу заглянула в очі нужда. Старий Щербат із жури скоро зійшов у могилу, зосталася удова з дочкою. Ще погіршало. Василь переривався на роботі, але куракінська панщина виїдала усі соки. І от оце рішив Василь найнятися у робітники з тим, щоб і заробити трохи й усе, що треба по вдовиному господарству, теж справити без огріхів. Це означало роботу від зорі до зорі, але цього не боявся Василь.

От чому він тепер не в хаті Щербатихи і от навіть зараз іде мимо. Заглянув у двір, чи немає Марусі. Нема. Постояв хвилинку, чи не вийде. Нема… Викликати?! Ні, треба їхати до Нищеретової та раніше вернутися, щоб тут, Боже, борони, лиха якого не трапилося.

Ціле її «хазяйство» збіглося до неї. Вона голосно сміялася, коли яке-небудь пузанча вутятко перекидалося на спинку й швидко-швидко перебирало лапками, не можучи перевернутися назад; маненькі курчатка часто дзьобали носиками, а задерикуваті півники підскакували мало не до рук дівчини, стараючися вихопити з рук насіння. Голосний сміх далеко було чути у прозорому ранкові,— і, мабуть, тому саме рипнули сінешні двері хати. Вийшла мати Марусина.

Це не була ще зовсім стара жінка, але й не молода. Висока, огрядна, з сильним іще й дзвінким голосом. Станок сорочки був миткалевий, підтичка з полотна; дерга чорна, на голові намітка.

Прикрила очі долонею від сонця й гукнула:

— Марусю! А йди лишень сюди.

Маруся кинула усе зерно на землю й підбігла.

— Чого ти так спозаранку розреготалася? Іди в хату.

— Та чого, мамо? Бач, як надворі гарно.

— А ти хіба не чула, що вчора люди розказували? Цей день пересидіти треба в хаті, поки оця вся гульня пройде. А то, борони, Боже, чого… Іди, йди. Та гляди мені, нікуди не виходь, — я сама тут усе пороблю.

Маруся пригадала усі безконечні розказні про князя поміж дівчатами. Говорилося таке, що Марусі й зараз соромно. А дівчата нічого. Деякі навіть із захопленням розповідали деталі й чекали того приїзду нетерпляче.