Розділ «ОПОВІДАННЯ»

— Та я не можу тепер тото і згадати, бо мав-сми тогди шос із 15 років та й ми то не тримало си голови. Говорили за тото, аби були чемні, та й чужого не брали, та й си не збиткували із дитини малої…

«Аби си не збиткували…» А як же оцінював Юрішко перед смертю своє власне збиткування над людьми? І, мов у відповідь на мої думки, Іван сказав:

— А тот…чук, сусіда, шо то я казав, шо вни з дєдем запивали си по довго, каже: «А за тото, шо ви, Юрчіку, карали людей, ци не буде на тім світі гріха?» А дєдя тогди каут: «Єк на цім світі є правда, так і на тім світі, я гадаю, є правда. Єк карав кого, то лиш за неправду; за правду-сми нікого не карав, то я си того не бою». Та й довгу бесіду ше мали та йкос… ци вмирали, ци не вмирали дєдя. Бесідуют гостро, от єк ніби й нічо. Люди си товчут по хаті, одні виходє, єнчі у сінцьох сидє. Та усі ніби на шо чекают. А дєдя й каут ід'нені: «Ци не посидів бих коло вікна? Лиш шо я сам не годен зайти. І зсади мене на ковбчик». Та й неня і зсадили го з постелі на малий ковбчик таки коло постелі. Дєдя сіли, витак піднєли голов. «Одокійко, душко, притуль си ід мені». Неня взяли го однов руков за голов, а другов притулили ід собі. А дєдя тогди лиш: «Хи… хи… хи…» Три рази покєгли люфт[72] у себе і похилили си… Неня скричєли: «Йой, ГоспідкуІ Минає си!..» Люде поскочєли, поклали на постіль. Неня чимборше свічку засвітили. А дєдя вже нічого не могли казати, лиш так гостро хапнули свічку й… упокоїли си, дав би Госпідь с єтенський і нам так, із свічечков, перед престіл прийти…

Глибоке враження зробило на мене це оповідання.

Ходив я відтак дивитися на стави Юрішкові. Нема й сліду води. Позаростало все травою.

І сад без догляду запустів, перестарівся і давно вже не родить. Прахом пішло все добро Юрішкове.

Змалював я самого Івана й хату його з кількох сторін. Потім гостили мене трохи. Жінка Іванова так особливо ґречно якось мене припрошувала.

День згасав. Прийшов і Яцько отой. Відпровадив мене вже аж потемки до священика місцевого Попеля.

Берестечко

(Уривок з роману)

Король хвилювався…

Ходив великими кроками по покою, щипав борідку і, часто моргаючи очима, хмурив чоло. Затаївши глибоко усмішку на устах, що до неї, як до душі, не можна було дістатися, стояв в позі, повній пошани до короля і до самого себе, канцлер Великого княжества Литовського і розумними очима стежив за збентеженим королем.

— Та матерія о коеквації, я так думаю, не скоро скінчиться. Одні хотять від смерті святої пам'яті короля Владислава зачинати, другі від 1637 року, треті ще термін вигадують. Кожна партія інший висуває…

Король нетерпеливо махнув рукою, мов хотів сказати: що ти мені з коеквацією, коли у мене інше в голові. Радзивілл замовк.

Настала павза, переривана лиш звуками кроків короля. Ян-Казимір, видимо, рішався на щось і ніяк не міг рішитися. Почав дихати важко і сопти через ніс. Коли зупинявся на хвильку, видно було, як дрожить у нього одна нога.

Нарешті дихнув сильно — рішився — і став против канцлера. Але схвилювання свого все ж не міг здержати.

— І лежить? Нічого не говорить?

— Та… я докладно не знаю, бо я там не був, але кажуть, що майже зовсім непритомний. Не то щоб непритомний, а… без руху лежить і нічого не говорить.

«Дурна Гальшка… Чому вона не давала мені знати точно щодня? Знає ж, що у мене оцей сейм проклятий і що я нічого не годен тепер думати», — промайнуло в думці короля.

— А тестамент єсть?