Розділ «ОПОВІДАННЯ»

— Ех, паночку! Голодні люди тоті стави копали та й тоті сади садили…

Ага! Нарешті слово обурення. Ні таки, люди добрі!.. Здається, не був ваш Юріштан хранителем суспільного порядку, лиш зажерлим пушкарем, от яким його описують у Головах. Але… може, найліпше сказав от цей мій сусіда, старший чоловік:

— Шош робив добре, а шош і біду робив.

Дійсно, шош і біду робив. І то багато біди. І то лютої біди!

Іду далі. Сподіваюся побачити моцне господарство. Де йти, властиво, не знаю, але буду коритися інтуїції: мусять же ті невидимі сліди Юрішка завести мене, де треба.

І дивна річ! Сам себе висміюю: та що таке Юріштан? Чи це герой який, велетень? Що за комедія, що я наближаюся до його ще теплого житла з таким самопочуттям, як до місця праці великого генія людськості або до увінчаної древністю святині?

От сутки Юрішкового обійстя. Побій видко. Входжу в подвір'я. Усе викладене плиттям. Міцне було господарство колись. Хата велика, з важким заліззям на вікнах. Ні в кого з гуцулів ніколи я не бачив ґрат на вікнах.

Щось ніби черсачок. Трошки ідилії: старий гуцул лежить, а жінка ськає йому в голові. Цю працю і це вбивство дозволяє церков у неділю.

Пахне селянським закутком гуцульської хати — кожне село має свій питомий запах.

Привіталися ми, дивимося одно на одного. Як навести розмову на те все, по що я прийшов? Так вже багато мені треба довідатися від сього Івана. Бо це, певно, Іван, той любимий син Юрішка.

Але поволі-поволі бесіда налагоджується. Зрештою, Іван якось зрозумів, о що мені ходить, і почав оповідати досить охоче і зв'язно:

— Іше дєдевого діда забили опришки. Він служив у одного ґазди та був у стаї, а опришки прийшли рабувати та й берут усе — прото рабунок ідет. Та й дзерівний котев[71] кєгнут. А тот, ніби дєдев дідо, пізнав одного з тих опришків та й си вбізвали до него: «А прошу вас, Микулко, — ци там єк го вже звали, — не беріт кітла, не сиротіт худобу». А тот тогди опришок: «А ти мене пізнаєш?» — «Та шош трохи пізнаю…» А він тогди, опришок, нічого й не казав, та лиш за волосє, та на поріг, та й відтєв на порозі голов. А дєдя дєдів держєв горівку. Та дванаціт літ брав горівку на довг у одного корчмаря. А шинк мав там, коло ріки, — Іван показав рукою вниз до Черемоша. — Та дванаціт літ не платив за горівку та купував грунтец єкийсь, — і цес грунт тогди купив, бо мав дітей громаду: дванаціт синів. А корчмар давав шо, давав на довг, а витак передав горівку на другого ґазду, а до діда каже: «А може би, нам з тобов порахувати си?» Та й порахували си так, що дід винен за горівку шістьсот срібних левів, а поки віддаст, — корчмар забрав усі грунта.

А дєдя наш ніби був старший серед усіх дітей — та був у Кутах, шос там при сторожі єкійсь, ци де. А тоті сторожі та шотижня мали палити груби, то й дєдя наш палив. Та все просив у того пана у найстаршого гроші наперед. Шо віслужит, — та й наперед просит, шо віслужит, — та й просит наперед. А той питав пан: «Пошо тобі?» А дєдя показує усі тоти квіти, шо корчмар му давав, шо ніби повертав довг дєдя. Видтогди той пан дуже улюбив дєдю, шо він такий чємний. Та так, та так — відплатив дєдя тоті гроші, борг ніби, узєв грунт назад. А тут настала мандаторія, та й став дєдя старшим над тими пушкарями. А то тогди не так було, йк тепер. Тогди були злодійства великі, крали люди дуже, опришки були — та й дєдя усього то вічистив. Страх не любив злодійства. І нас так учив, аби не кєвати нічо. То кавалка хліба не вільно узєти без него. Було піде дес на цілий день, діти аби не сміли нічого кинути без него. То, було, ци Дмитро, ци Василь утнут собі хліба. А дєдя лиш прийдет та й си питат: «А хто то брав?»

А я такий був, шо най там шо буде, а я не кину. Та й питає мене дєдя, хто кєвав? А я кажу, ци там Маріка, ци хто. А дєдя тогди карав, дуже карав. «Я, — каже, — йк тікав від воська, то кілько місяців си ховав, та й бобу стручок не взєв з чужого городу. То так і ви маете робити».

Іще більше заплуталося у мене в голові, ще більше неясною стала передо мною постать Юріштана! Та невже ж мені, наслухавшися по цілих горах оповідань о нім, як о великім несправедливцю, жорстокім гнобителю, користолюбцю, — невже тепер зміняти думку під впливом оповідань рідного, та ще й улюбленого сина? Все те якось не вміщалося у мене в голові.

А Іван говорить. То сам говорить, то я його на мову витягаю — і кожне слово ще більше заплутує мене перед самим собою.

— Е, з дєдем варто було бесідувати — лиш ми з того не користали, бо боєли си. Такі ми були от їк залуджені. Він і не карав нас дуже, але ми виділи, єк він людей карає…

Тепер жалію, а тоді якась делікатність не позволила мені підійти до щирця, копнути в саме серце. Як його, здавалося мені, розпитувати сина про мучительства батька над людьми? А, мабуть, страшне щось було, коли діти самим образом тих кар були залякані навіки.

Мова точиться рівним струмком. Оповідає Іван про діяльність свого дєді.

— Опришків уліті не мож було імити, лиш зимі, по тих зимовиках — то вже пан знают, єкі то були зимовики. Та одної зими напрєтав дєдя тотих опришків аж дванаціть, та й два брати дєдеві, ніби брати рідні були в тих дванацітьох. І відвіз дєдя їх усіх, опришків, аж до Станіславова. І братів своїх із ними. А там війшла їм кара смерті, усім дванацітьом. Ні, одинацітьом, а одному братові дали довгий арешт, а єк відсидит, то має ґаздувати. Витак єкось прийшло, шо й другий брат, Нешісливий, має також довгий арешт, а тих десітьох таки повісили. Та й шош… Однаково не висидів ні один з братів — у арешті повмирали вба…