Гнат був добрий чоловік, і тому у нього спузареві жилося непогано. Удвох з Олексою вони наладили швидко все, що було треба. Ватаг краяв м'ясо: його треба скоріше з'їсти, бо зіпсується.
Спузар подружився з Олексою. Вони навзаєм оповідали один одному своє життя. Незавидне було життя Василеве, бо й сам був із Незавидова.
— Я таки сирота, гет цалком. Дєдя з ненев померли. Грунтику було там, каут, трішки — так брати дєдеві забрали гет. Та й нема у мене нікого й нічого. Жию роботами. Літо в полонині, зима — в бутині.
Олекса теж був син бідняка, але мав батька, матір, брата, сестру, взагалі сім'ю. А сей хлопець не мав нікого й нічого, мусив кожну хвилину жити з чужої ласки. І в будучім. Як-не-як, а Олекса міг сподіватися, що хоч бідно, немічно, але батько допоможе синові на вступах до життя. «Дес дерева на хату дістане, якус вівцю чи козу дасть на розжиток». Оцьому хлопцеві ніхто нічого не дасть, ще всякий норовить узяти. Пан забере його час і силу, люди заберуть місце посеред себе, коли його не відвоює він собі зарані. Все предстояло в житті здобувати самому.
Але хлопець іще собі того не усвідомлює цілком і якось радісно несе свої обов'язки, знаючи, що за добре виконання роботи його нагодують, дадуть якесь дрантя одягнутися на зиму, шматок шкіри на постоли. Поки що більш нічого й не треба. А от далі, коли захочеться взяти й свою пайку радощів життя, коли захочеться голосно заявити й про своє якесь місце під сонячним промінням — як тоді? Василь не журиться. Моргає Олексі очима, що їх білки виблискують, як у негра.
— Я тобі баранчиків дам… У вас роб'є баранчика?
Ні, у них баранчиків не роблять. Там, де мається яких п'ятірко-шестірко овечат, так кожна крапелина молока на обрахунку — де вже там робити баранчики. Це тут, де вівці рахуються на тисячі, кожний пастух може їх собі наробити, скільки схоче.
Баранчики — це різні фігурки з сиру, якому дали трохи застоятися й прокиснути. Розвариш його у жентиці, то він зстане тобі глевким і податливим на всяке ліплення — і пастухи виліплюють усяких звірят у найдивніших формах. Потім ці фігурки кидають у розтоплене масло, від чого вони стають жовтими й гладенькими.
— Такий баранчик може тобі стоєти й дваціт років і не зопсуєси. Укинь го у горєче масло — і їдж. На тобі, на, — і совав Олексі до дзьобні баранчиків своєї роботи. Там були й з рогами і без рогів, із хвостами й без хвоста, у всяких чудернацьких позах — повний простір фантазії.
— Та дєкую… бирше не тра… Шо ти їх кіко наробив?
— А продаю. Домарі купуют. І баранці, і колачіки. Колачіки роздают за померші душі, шо вмерли без сповіді, дес у лісі ци єк. А баранчики роздают за діти померші або за маржину. За маржину дают бирше. «Даю, — кае, — за худібчине здоров е. Най Бог прийме за мою та й за люцку маржину…» — Василь сміється.
— Чьо си смієш?
— Бо то парубчєки ліп'є колачіки дівкам своїм. Цес білєвий Іван та придивиси лиш. Він насиляє у два, у три рєди на ремінь та й роздає витак дівкам. Та й кождий так, котрий май старший хлопец.
Дійсно, хлопці, яким уже дівки в голові, лагодять побільше сих баранчиків для роздачі дівкам взагалі і своїй богданці особливо. А дівчата ждуть виспівуючи:
Пішли вівці в полонинку,
Лиш єгнєта бліют,
Ба шо ж наші вівчарики
В полонині діют?
Ба шо діют, ба шо діют,
Ци не ватагуют?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Авірон - Довбуш.Оповідання» автора Хоткевич Г.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ДОВБУШ Повість“ на сторінці 48. Приємного читання.