Розділ «ДОВБУШ Повість»

— Хтос ме споживати, лиш не знати хто, — каже ватаг. Як і всі працівники, він не знає, хто користатиме з його праці.

— Ано-ко, Оле, подай оту бербеничку.

Це спеціальні бринзенки, міртуків на дванадцять-чотирнадцять. До звичайної бербениці пішло би й двадцять п'ять. Ватаг набиває сумлінно, і сам це підкреслює:

— Бо то, видиш, ружні є люде. Є такий, шо не кладет і ніжої бриндзі, а обсушит ї троха. Такої менче йдет. Такі накладат — от аби була. А я того не люблю. Я хочю так, шоби єк чоловік розибнит бриндзєнку вдома, то аби сказав: «О, свіжа бриндзя й по-господарську набита…» Є такі футкі люде, аби все когось обдурити. А то він лиш самий гбе дурит. До мене усєкий дає маржину. Я вже не хочю й брати, а вни все дают. А чіму? Бо всі знают, шо я людей не шахраю. Я не див'юси, йке літо. Бо то в нашім ділі, знаєш, так: єк літо мочєве, то бриндзі май бирше, та собі шос си лишит. А йк посуха, то може бути так, шо не лиш робив пусто-дурно ціле літо, а ше й грошима маєш доплатити. Бо ґазда — він нічо не знає. Ти мені дай моє — бирше я нічо не хочю. Та й то таки правда.

Я, сказати, шє-м не докладав. Ані раз. Бо я змаціцька при вівцьох, та й я вже знаю. Немає полонини ту у нас, єкої би я не знав… Піду по полонинах: де я ватагував, там усе в порєдку. Потоками корита й вода простує до жолобів сама. Я не шукаю води, а сам ї до себе кличу. У єнчого ватага, то до води маржину тра гнати та ше чєсом і далеко. А у мене вода до маржини йдет.

Гнат знав, що він дійсно добрий ватаг, але, як і всі прості люди, любив іще о тім поговорити.

— Ци, сказати, стоїще. То не така легка річ — де поставив, то поставив. Тра вибирати, та ще й добре вибирати місце. Аби вно й не під вітрами було, аби догідне на ночліг, приступне для людей, бо мішєнники ж приїзде та й коні з терхами — на все тра думку мати.

Кумбуків у мене, видиш, кіко. Видиш, єкі хіхлаті густо, єк руно на вівци. А вно й добре.

Дійсно, по стоїщу видно було багато невисоких смерек, що їм іще в молодості було утято вершок. Така смерека вже не росте в височінь, а розкладається вшир, стає крислатою, гілчастою. Вверху густо поростає суччям, а внизу з неї обвисають хвости — сухе галуззя, вкрите мохом. Таку смереку і вітер не повалить, бо вона низька. Ватаг аж наче любувався своїми кумбуками.

— Видиш? А вно й добре. Єк плова вдарит — маржина там ховаєси, єк у хаті. Бо крізь кумбук дощ не йдет. Та й сонце єк грієт дуже, маржина стає під кумбук.

На все він добрий. Полюбувавшися кумбуками, ватаг повів Олексу загалом по стоїщу. Мов якого високошановного гостя опроводжують по замку.

— Маєш телєтник на телєта — я й на зимки го держу. Се кіннок на коні, ци сказати — стаднарка. А ту у мене єлівник. А то — куча на свині… А далі бовчарка на подій корів. Се у нас, у Жєб'ю, так називают. А вже в Єворові то каут на бовчарку — оків. А у Ферескулі — вакарка. Ади, усєко люде називают. Ватагував-сми в ружних полонинах, то усєко чював-сми.

Гнат стояв посеред стоїща. Видно, приємно йому було знати, що все в порядку, все йде, як машина, а головна пружина у тій машині — він, Гнат. Посмоктує свою люлечку, ніби не усміхається устами, але цей усміх видно на всьому його обличчі. Потім прийшла йому ще одна весела думка до голови.

— Єк гадаєш? — звернувся він нараз до Олекси. — Єк гадаєш, коли я кошери перебивав?

Олекса не знав, що сказати. Він знає, що кошара на вівці не може довго стояти на однім місці. Він пригадує, що не раз і в тім же році переносять люди кошару. Бо як маржина вимісить землю, згрязнить її, а дощі ще розмочать, то хоч-не-хоч, а треба переносити. Але це так у. них, у Печеніжині. А як тут, у горах, — Олекса не знає. А тут, у горах, іще складніше. Карпати, такі прекрасні, такі зарослі лісами, показується, носять на собі дуже тоненьку верству землі. Ця верства тримається на поверхні лише коріннями рослин, травою. Коли ж цю землю розмісити, а вдарять добрі дощі — вода змиє усю ту політуру грунту, і на сонце вишкірить зуби одвічний камінь. Скотина не може лягти на холодні гостряки — і кошару треба переносити, хоч вона ще не загноїлася. Тому в горах вибір місця на кошару має далеко серйозніше значення, ніж на долах. Коли ватаг питався Олекси, то, видно, з ціллю здивувати. І дійсно здивував.

— На сему місці стоє кошери в мене вже третій рік. — Це було сказано повільно, урочисто. Три роки на однім місці, то таки направду великий термін. Не всякий то потрафить.

— Але йдім, хло, їсти варити. Бо, відев, скоро тра трембітати на обідний удій.

Олекса помагав при готовленню разом із спузарем. Це — Василь — коли він і спить? Це ж і вночі він увесь час чуває коло роботи. І твориться таке враження, що він ніколи не спить. Зрештою, як на якого ватага. Єнчий ватаг не бачив би тільки ті моменти, коли спузар прикучьне та й дрімне.

— Ци ти вже виспишси коли, най би раз навіки всунув! Ти мені ше ватру втрать, то я ті покау.

Втратити ватру на полонині — це така сама трагедія, як і в передвіках утратити вогонь взагалі. Колись за це карали смертю. Тепер би, може, й ні, але всі кари, якими розпоряджає ватаг, посипалися б на спузаря, що втратив ватру.