Розділ «ДОВБУШ Повість»

Ой уже ж ми на вечері

Та й по відриґанню.

Молодші беруться до прятания: той полоще дійниці, той поніс псам їсти, той свиням.

— Шо єм нині?

— Дзеру.

— Дай дзеру.

— Там, у бербениці бери.

— Підкладай ватру, мой, аби єсніще було. Маю ше дійницю полагодити.

— Хе, сараки. Давно-сми не трембітав. Но-ко лиш піду за трембітою. А ви надслухайте, ци файно вдам.

— А я піду стрілю. Най си звір пуджєє.

За хвилину чути вистріл. Луна розкотилася поміж верхами, полетіла лісами, полонинами, грунями, впала в ізвори. Всі примовкли на хвилинку, слухаючи того могутнього рокоту. Любить гуцул стрівбачку й охотно слухає мелодію пального оружжя. Пси на гук вистрілу загавкали і кинулися в ліс. Бігають там, гавкають — це манера лякати звіра. Погавкавши, скільки вважають за потрібне, замовкають і тихо вертають до стаї.

А над усім — трембіта Микулка то він до трембіти наче вроджений. Як набере духу, то може дудіти без кінця. Довго тягнуться у нього фермата, красиво переливаються могутні звуки.

В колибі притихають розмови, всі слухають. Потріскує натра, тихенько плюскає вода, що перемивають посуд, хтось ппсякається, а мелодія переливається, будить щось у душі… Кожному згадається, що йому миле. Той лишив діток у хаті та пішов заробляти; того дівчина там десь дожидає, писпівуючи собі потихеньку:

Пішли вівці в полонину,

Лиш єгнєта блгют.

А шо наші вівчєрики

В полонині діют?

Ой я знаю, моя мамко,

А шо вони діют.

Они сидє при ватерці,