Розділ «ДОВБУШ Повість»

І знову помовчав, безперестанно смокчучи свою люлечКу.

— Думкую все, єк же то вас ід хатам ісправити. Видев, мете жити у нас, докив хто з мішєнників ци домарєт си з'євит. Шкода. Ше вчера був оден чоловік из Жєб'я — Ілци.

Прийшли до овець. Два пастушки з цікавістю поглядали на наших хлопців, бистро знаходячи достойні висміювання речі. Потім шепотіли їх один одному й порскали сміхом.

— Но, но! — напоминав їх пастух. — Ви би краще дали шо їсти хлопцям, бо вни три нни не їли.

У одного з пастушків знайшовся шматок кулеші в тайстрині… Він розломив на три частини й мовчки давав. Першому чомусь Олексі. Але той не брав.

— Дєкую… я не голоден…

Юр і Виделька здивовано глянули на товариша. Що він плете? Коли. от два дні вони нічого не їли, окрім ягід. Та й тих скупо, бо доводилося вештатися по таких сиглах, де на землі сама фол. Або в заростях непрохідних. Хлопець, що давав кулешу, так і зостався з протягненою рукою. Вмішався вівчар.

— Де не голоден? Три нни ходите лісами. Ідж…

Олекса взяв кулешу і подякував. Ів не спішачи. Одвічна постанова селянської культури, одвічний постулат: ніколи не показувати, що ти голоден, й ніколи жадібно не їсти. Шматочки були маленькі, голоду не заспокоїли, а тільки роздражнили. Але зате процес угощання — з одного боку й приймання — з другого зблизили хлопців.

Наші сиділи й роздивлялися. Перед ними розгорталося поволі невідоме й цікаве полонинське життя. І в них дома півці, і вони знають, як їх пасти у горах, але яка велика різниця! Та де — і порівнювати не можна…

Ось обважнілі, з повними вименами дійні вівці. Вони вже нетерпляче чекають знайомого звуку трембіти, щоб бігти скоріше до стаї й увільнитися від надбалого за день тягару. Старі вівці, що знають уже всю поведінку, займають зарані крайні позиції, щоб, як тільки почувається привичний звук: «Гісь, гісь!» — щоб одразу першими розпочати хід, першими прийти до стоїща, першими здоїтися.

Молоді дійні ще не затямили собі полонинської поведінки, тож пасуться де-будь, часто відбігають де вбік, і тоді накликає їх пастух покликом: «Бир-р-р!..» Коли яка занадто відійшла або не слухається поклику — ліниво підійметься який пес, ліниво зайде збоку і, ліниво гавкнувши раз або два, прикличе вівцю до порядку. Барани держаться окремо з усією своєю баранячою повагою. Але як він не держиться, а зразу видно, що він дурний як баран. Найбільший із них тримається не з меншою повагою, як директор або швейцар великого банку. Він шутий; очевидно, й роги втратив, боронячи своєї баранячої поваги.

Ватаг пішов до свого колеги; він пасе воли сьогодні жолобом — це була кітловина між двома горбами, по сусідству. Звичайно він пасе у джєморах, у гущавині з невисоких кущів, де вола видно й він не може відблукатися. Але сьогодні перемінив пащу.

Вівчар пішов оповісти цікаву пригоду сьогоднішнього дня — як приблукалися хлопці, що прийшли шукати скарбів на Говерлі. Посміються удвох із таких шукачів.

Пастухи й наші зосталися самі й перебалакували, як у нас і як у вас. Виходило, що печеніжинським хлопцям нема чим похвалитися перед самими справжніми гірськими жителями. Сама вже серйозність масштабів пригнічувала. А головне — скільки ж то знають ці гірські хлопці такого, про що наші й поняття не мають.

Скажім — ведмідь. Печеніжинські хлопці знають, що такий звір десь є, але як він виглядає, можуть догадуватися лише з опису. А ці хлопці на власні очі бачили ведмедя і то не раз. Показується, окрім того, що це дуже хитрий звір. Особливо хитрість його виявляється ось в чім. Обгороджується стойбище на полонинах не звичайним воринням, а так званими дінницями зломів смерек. Рубають смереки, валять їх вздовж границі то вершаками, то гузарями до себе. Суччя на тих смереках обтинають укісно, лишаючи довгі шпиці. Ці шпиці стирчать в усі боки, а між ними постає зрубане суччя, там сохне й стає хрупким.

І це все робиться так власне проти ведмедя. Насамперед щоби він не переліз через дінницю, шпиці його будуть колоти. А по-друге, коли відважиться й такй полізе, то, ступаючи суччям, буде його ломити, наробить тріскоту, збудить псів, ті людей — і кінець охоті. Так от старі ведмеді нічого того не бояться, бо мають спосіб.

— Він, ади, мудріший, котрий старий. Він наловит стропу моху у кожду лапу та й так іде верх ломів. Мох суччє не ломит, та й не чути медведя. А лиш переліз через дінницю, тоді одразу кидає мох, хапає вівцю ци там єрче й кікат. Тогди вже хуч і наробит ломоту, хуч і побудит псів та людей, то вже му оннаково. Тогди вже медведя не запре й не йме жядна сила…

— А ти видів медведя? — це допитується Виделька молодшого з хлопців у таємній надії, що хлопець соромливо відповість — ні… і тоді можна буде посміхнутися й тим скинути чужий ореол вищості. Але хлопець-пастух відповідає рівнодушно:

— А чому ні?.. А моя сестра застрілила медведя.