Розділ «ДОВБУШ Повість»

Вдарили з Дувидом долонями, запили могорич. Дувид сказав, що завтра принесе частину грошей, а частину згодом. Довбуш поставився рішуче: або всі, або нема згоди.

— Ти знаєш, єкий мій рабунок. Мій рабунок такий, шо відразу тисяч левів. От єкий мій рабунок. Я єк піду куда — я вже знаю. О, я вже знаю це.

І почав немилосердно хвастати. Це було так по-гуцульському й так похоже на п'яного, що Дувид не міг мати жодних сумнівів і згодився виплатити всі гроші не завтра, а таки зараз, в надії, що п'яного чоловіка можна буде обшахрувати.

Пішли до Олексової хати, й там серед ночі Дувид бистро сипав і рахував гроші. Але общитати йому Довбуша не вдалося, бо кожен раз як цифра мала тенденцію перескакувати, Олекса хапав за руку Дувида й вказував на помилку. Дувид аж розсердився й останні гроші то вже рахував незадоволено. Потішало тільки те, що в загальному гендель був удачним.

На слідуючий день Олекса пішов з хлопцями до Ямної. Хотів зробити сестру посередницею зв'язку з краєм.

Баюрак просився скочити на одну добу до батька, до Дори. Не знати тільки, чи се говорили синові почуття. Батько у Василя був зух, господарство його нудило, й тягло більше опришківське життя.

Олекса відпустив його, але тільки на одну добу.

— Єк прийдеш, підемо до Мочернака, відтак на Дзвінчука — й конец.

Самим Олексою почала вже оволодівати нетерплячка. Скоріше би вже закінчити й розпочати нове життя. Відлетіли вже кудись далеко всі плани, всі опришківські настрої. Оце з багачами хотів закінчити тільки тому, що слово було сказане. Онуфрака би ще помацати, чим він пахне. Може, і його до цієї компанії прирахувати. Але Олексі було спішно, і він на Онуфрака махнув рукою.

У Ямній було мало що робити. Сестра нарікала на Олексу, що він збавив їй дитину, потягши у такий талан паскудний.

— Але не бійси, сестро: скоро я ті твого сина поверну, — й оповів їй своє рішення.

Думав, що сестра зрадіє, а вона почала лаяти його.

— Стєг го з ґаздівської дороги та кидаєш. То він хуч при тобі був, я знала, шо таки ти го доглєнеш, а тепер куди він? Д'хаті му вертати не мож, від ґаздівства він уже відбивси. Ме шукати йкого єнчого втамана, та ше го вб'ют, — Тобі й так не догодиш, і так не догодиш. — Але ти за ним, йк за малов дитинов? Він, Богу дєкувати, вже такий, шо й сам себе прогодує.

Але матір уговорити було трудно: їй все здавалося, що Павлик ще хлопчик і без мами він ніяк обійтися не може.

Вернув Василь. Переночували й пішли на Микуличин.

Мочернака застали сонного й так сонному й одрубали голову. З майна Олекса нічого не брав. Хлопці взяли, що попадалося під руку: рушницю, котел, кілька талярів, але більше Олекса не дав нічого брати, велів палити хату.

Це все зробилося так бистро, що завзяті микуличинці не встигли й збігтися. Позбігалися вже тоді, коли хата надобре горіла, а опришків і близько не було.

Місцевий парох, заповняючи згодом метрику вмерлих, у рубриці «рід смерті» проти прізвища Мочернака записав: «Убитий розбійниками».

Олекса спішив. Ще один — Дзвінчук — і розрахунки з польським краєм, справи з опришківством закінчено. Десь на нових місцях нові люди, нові стосунки, нове тихе життя. Вже скоріше б, скоріше розпочати… Зараз.

Чому, я, властиво, так спішу? Чому я взагалі йду на того Дзвінчука? Навіщо він мені здався? Я ж іду в далекі сторони, де вже ніколи нічого про Дзвінчука не почую, ні він про мене. Властиво, він нічого мені ще й не зробив — хіба що бовкнув ото язиком, але мало чого говориться. Чи не краще вернути оце зараз до Ясеня, забрати Єлену — і гайда. Все готове. Сідлай коней і їдь.