— Доста!
Затрубив у трубку збір, бистро зібрав легінів і подався назад. Шлях освічувала пожежа. Горіли хати, горіли комори. Вориння горіло зигзагами. Нема-нема вогню, а потім нараз появиться і повзе, звиваючися по зигзагах, мов змія.
Опришки були дуже потомлені. Дехто прямо падав.
— Йой, гину, пане втамане…
Довбуш скомандував відпочинок. Хлопці не полягали, а прямо попадали на землю. Коли Олекса сказав ставати на варту, то всі почали проситися, щоб дав відпочити.
— Ту ніхто нас не нападе, сперед кого класти варту?
— А микуличинці?
— Ой, де!.. Вни не посміють. Ми два рази їх побили — де їм?
Одразу почув Олекса брак свого Василя. Той би не плакав і не просився. Треба — значить, треба.
— Но, добре. Харчюйте — я самий стану на варту.
Коли Олекса говорив цю фразу, він грішним ділом думав, що вдарить же когось нарешті сумління, хтось же скаже:
«Є!.. Як уже ватага пускати на варту, шо й без того вічно за нас всіх стає, то ліпше вже самим іти. Призначай, пане втамане».
Але… так ніхто не сказав. Порозвалювалися всі, повиверталися. Хочеться тобі на варту? Іди, ми не спираємо.
Пішов Олекса — і гіркі думи його посіли. Щось останніми часами взагалі гірко думається. Немає тої веселості, немає з чого тішитися. От і зараз. Ну, нові оті — нехай. А старі ж мої опришки? Як же вони допустили, щоб ватаг ішов на варту? І перед новими опришками я вийшов не як авторитетний отаман, а як попихач який. Злість напала на Олексу. Кинути б їх усіх, оцих опришків, на дідьчу маму… Ви там собі спите, повивертались, а я мушу, голоден, змучений, вартувати за вас. Та най вам дідько!.. І я такий же добрий, єк і ви.
Завернувся в бунду і хотів лягати спати.
Але як же так? Коли б не брався вартувати — ну, тоді… А раз узявся, то вже вартуй хоч-не-хоч. А як щось трапиться?
А воно й дійсно трапилося. Полягали опришки не на одкритому місці, а на ріжі у лісі. Вартуючи, Олекса нічого не міг бачити, міг тільки чути. От він і почув далекий гомін великого числа людей. Люди бігли не криючися, бо такої кількості все одно вкрити було не можна. Олекса зрозумів, хто це може бути. Мочернак вернув до села, побачив, що трапилося (Мочернакову хату було спалено першою), зібрав усе село в погоню — і ось вони надлітають.
Видавши крайній сигнал тривоги, Олекса скільки духу погнав до табору. Вслід йому вже просвистіла куля. Правда, пущена навмання, на шелест, але значить, передні микуличинці вже близько.
Олекса біг і кричав. Опришки вже схопилися, але було безладдя. Половина ж була нових, і вони не знали «оприського звичаю». А микуличинці вже близько, вже стріляють із пістолів. Це прийом такий — лякати густотою вистрілів, викликати паніку.
Олекса по шуму в лісі, по частоті вистрілів оприділив, що опришкам не відбитися. Але й уступати поля бою не хотів. Сказав не стріляти у відповідь.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Авірон - Довбуш.Оповідання» автора Хоткевич Г.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ДОВБУШ Повість“ на сторінці 162. Приємного читання.