Розділ «ДОВБУШ Повість»

— Та й хто би? Наш пан та Рушель. Тепер, каут, не боїмоси твого збуя. Тепер, кае, восько по него віступило, кае, зі Станіслава. Не довго йому бришкати… Скоро повисне. Йой, Олексику-у… Та шо ж вно на мою голов падет…

— Восько? Йке восько?..

— Ци я знаю? Восько, кае, з Станіслава… полковник йкийс… Він називав — лиш ци я можу спамнєтати?

Військо… Це була новина. Очевидно, поки Олекса блукав полями, сталися якісь події. Треба розвідати.

— Нічо, нічо. Не плачте, нене. Нім я повисну, то не оден пан ішє гигнет. А перші — то наш і Рушель. Я їм казав, аби вни вас не чіпали. То вни слухали єкийс чєс, а тепер перестали. Ой га! Дивітси, панки, єк би не було лиха. Не поможе вам і восько ваше!

Хоч і фудуливси Олекса, а військо не давало йому спокою. Що за військо? Як завелике? Які має завдання? Чи взагалі прийшло в наші околиці, чи спеціально за мною? Все це треба точно вивідати.

Рано був уже коло Ростоків. Там знав іще давніше хлопця одного — Василя Мельника. Сам цей Василь був шешорський, із Шешорів, а служив у Ростоках у отамана при млині. Він давно вже просився до Олекси у ватагу, але Олекса не думав тоді збільшувати кадри, тож відмовив. Тепер обставини змінилися.

Млинівка була велика, далеко заходила у берег і вся заросла. Олекса сів на ковбчику біля води й чекав.

Ішов чоловік. Олекса попросив його викликати наймита отаманового сюди. Скоро прибіг Мельник.

— Но, Васи… Тепер можу взяти тебе до себе. Хочіш?

— А хочу.

— А тим часом зробимо тобі пробу. На мене вислано восько. То ти маєш розвідати, шо то за восько, кіко там го, хто на чолі, де пішло, кінне ци піше — гет усе. Єк розвідані, підеш на Буковец, там ізнайдеш Головачя із новими хлопцєма. Скажеш му, шо я тє прислав. І най мене ждет — я си єв'ю на Буковец самий. Тепер же тобі треба шось їсти та, може, при розвідках шо комус дати, то маєш гроші на тото на все.

І дав йому таку суму, що у Василя зроду не було в руках стільки. От як опришки жиють. Таких сум не жаліють.

Погнав Олекса до Ясині. Вже заволодівав ним запал боротьби. А-а-а, восько. Най буде восько. Помірєємоси.

Він знав, що війську, яке б воно не було, маневрувати в горах трудно. Одною удачною засідкою можна військо коли не знищити, то, в усякім разі, сильно розстроїти. І Олекса вже загорівся жаждою битви. Безнадійність щезла, будуче одступило на задній план, перед очима була лише грядуща битва з отим таємним воськом.

Тож біг, біг додому. Хотів справді взяти хлопчика, Згодом, може, справді доведеться боротися з військом, не буде часу — нехай хлоп'я побігає по полонинах. Правда, вірменські купці ще. Ну, та то байка. Скочимо на яких годину-дві.

Єлена не знала, чи пускати дитя, чи ні. Але звикла коритися. Олексик, очевидно, був безмірно радий. А ще дєдя дістав коня, висадив на коня, дав поводи в руки, ой… І Олексик їхав сам. Дєдя лиш ішов збоку та підтримував.

Вражінь нових — без кінця. У ліс такий заїхали-и! Бачиш, що таких [смерек] Олексик не видів зроду. Дєдя виліз на одну — дороги шукав, то дєді й не видно.

Дитя щебетало всю дорогу. Олекса думав, що втомиться їхати — де там. Бадьориться.

Опришки зраділи. Брали Олексика з рук до рук, шукали в бесагах, чим би пригостити — взагалі страшенно було гарно. А як іще Смикайло врізав у скрипку, а опришки, щоб потішити дитину, почали гумористичні танці — і по-жаб'ячому, і по-баб'ячому, і по-ведмежому. Олексик так реготав, як ніколи.