Розділ «ДОВБУШ Повість»

— Мацєю! Треба викопати колодязь і цямрину поставити.

— Пане! Я ж ніколи того не робив.

— От дурниці… Що з того, що не робив? А тепер зробиш. А якби був на власнім господарстві — чи ти би наймав, чи що? Любісінько зробив би сам.

І ця ставка на українську всеталановитість ніколи не заводила пана Карпінського: колодязь копався, цямрина ставилася, і пан Андрій казав:

— От бачиш! А казав «не вмію».

Мацєй тільки посміхався, сам любуючись своєю роботою.

Так і задовольнялися всі потреби місцевими засобами. На стіл ставилося лише те, що давало своє поле, свій город, садок, обора, ліс. Полотна робилися дома, шкіри виправлялися дома, крупи й ріжні муки мололися дома. Дома ж виливалися свічі, варилося мило, сотилися меди й вироблялося пиво, в мельцуху сушилося м'ясо, риба, з бузини фабрикувався атрамент, а пера постачало стадо гусей. Навіть пошта була своя, і правив нею кінний козак Михайло.

Впрочім, не цим тільки виділявся пан Карпінський із свого оточення: таких, може би, знайшлося й більше. Основне ж, що його відрізняло від сірого огулу шляхетського навіть зовнішнього — це його прихильність до старопольськості. Правда, і вся околиця була патріархальною, бо на окраїні взагалі рух часу віє спроквола, але то була патріархальність несвідома, а можливістю кождий момент здати позиції. Тут же це було системою і впливам зовнішності не підлягало. Пан Карпінський хотів бути старополяком, хотів се показувати і, як всі ми грішні, часом показував разом із тим свої деякі смішні сторони…

Двір пана Карпінського справді нагадував малу фортецю. Минули до деякої міри часи, коли обиватель надіявся на хрупкість своїх мурів і кількість пороху, непотреба вже була підтримувати, так би мовити, фортеційність панського житла, але пан Карпінський власне підтримував.

Так, наприклад, все ще стояла головна ознака середньовічної оборонності — башта, що її по-старинному пан Андрій називав «бойниця». Колись це дійсно була бійниця: за часів діда нинішнього володільця там було повно зброї, стояла навіть гарматка невеличка. За батькових часів там уже містилась сторожа нічна, що давала знак своєї чуйнос ті голосним галаканням або свистом на пищалках. Прокинувшись серед ночі від занадто усердного шуму, шляхтич мав приємність відчувати, що над його спокоєм чувають, що особі пана ніщо не грозить, нерви можуть не тремтіти, кров не стукати у виски. Тепер у тій бійниці вже не було нічого. Валялися старі вулики, трухлі віконниці тощо, але мимо того башта стояла в усій своїй величності, якби тут можна було примі нити сей вираз. Бо чого-чого, а величності справді було замало. Башта була дерев'яна, мала кілька тенденцій: і тенденцію хилитися, і тенденцію розвалюватися, і тенденцію порохнявіти, і ще кілька таких руйнуючих тенденцій. Пан Карпінський боровся з усіма тими тенденціями, ремонтував, підправляв, виправляв свою бійницю, але не завжди це робилося впору і не завжди, з відповідного матеріалу.

Дуже часто надолужувалося глинкою, отже, треба признатися, що загалом ця вежа мала досить строкатий вигляд, але як символ старопольських симпатій хазяїна виконувала свій обов'язок знаменито…

В старовину ставили будинки здебільшого так, щоб повне сонце на фронті було ще перед полуднем. Це забезпечувало певну пайку сонця всім покоям, з усіх боків. Посередині фронту — балясистий ґанок, з якого входилося до великого покою. Се була знаменита старопольська «сєнь», що відогравала ролю і вітальні, і столової, і місця збору сусідів у якій потребі. Огрівався цей покій величезним мурованим каміном. Пожирала ця махіна дерева багато, а тепла давала мало, але ж це тепло мало особливе значення… Піч, бачте, дає тепло і тільки, а сама зостається німа й глуха. А камін дає і тепло, і світло і говорить до чоловіка. Впрочім, між нами кажучи, пан Карпінський се так лише говорив, а вживав каміна рідко. Часи, знаєте скрутні, за дерево тяжко, хоч околиця й лісиста.

А вже Мацєй так був цілком іншої, а то й невисокої думки про камін і називав його «дурбасом». Мацєй, як і всякий селянин, любив свою піч. З нею у нього були зв'язані всі стадії його життя і життя його предків. Родиться селянин на печі, половину свого життя проводить на печі, лікується в недузі за поміччю печі й тільки перед смертю розстається з нею, бо вмирати його перетягають на лаву під вікно.

Отже, не диво, що й Мацєй любив свою піч. Коли хотів виразити поняття «у себе», то казав: «на своїм п'єцу». Про недолужну людину висловлювався, що вона «на своїм п'єцу заблудить». Піч у нього була і клінікою, і лікарнею, бо з усіх алльо, гомео, гідро, органо й інших патій він признавав тільки одну — вівсопатію. Мав насолоду багато разів у життю переконатися, що коли чоловік прогрішиться часом проти правил дієтики, дозировка, наприклад, на весіллю чи на бесіді трапляється нестосовна, то єдиний рятунок — це вівсотерапія за поміччу печі.

— Ось прошу Господа Бога та й вашу ласку, пане, то таки правда, шо п'єц — то наша мама рідна. Єй, де… Більше. Бо мама, най царствують, раз народили грішного чоловіка на світ та й вже. А п'єц христєнина не десіть разів від самісінької смерти викупив, А так.

Ось раз приходить грішний христєнин не кори, Боже — підохочений. Бо-ной ся правда скаже — таки підпитий. А то не як-будь, я такой — по-людськи.

Но, приходить до свого салашу та й шукає лягти де ближче. І кладеться ось на лаву під вікно та далій в храпи. І спить собі, як ся належить.

А вікно одчинене, зимно тягне. Небавки — о-о-в… Вже ми верхна рука от як немества.

Перевертає сі христєнин на другий бік, бо то не хоче ся уставати — ба… Скостеніла й друга рука. А обудився за який час — гвавту-у… Біда й побіда… Оба боки мертві, у трунку коле якийсь дідько шилом, а за душу тебе так стискає, хоч зараз кладися до деревища.

Хочу піднестися — грим, як довгий на землю, же аж, шанувавши напередь Господа Бога й образи свєті та й, як повідають, день і праведноє сонце, та й місяченько із звіздами на небесах, та ту свєту землейку, та й вас, яко ґречних, — розперезавши…