Розділ «АВІРОН Повість»

— Що з тобою, дитино моя? — прозвучав над ним ннайомий божественно м'який голос. Знов чулися в нім ті нотки, що могли б в інший час довести до екстазу хлопця, знов положилася м'яка стареча рука на голову, — лише тепер знав тому всьому ціну Авірон. Ласка Моїсея була офіційною ласкою: старий чоловік знав, що треба іноді пожаліти людину, зробити вид, що її біль є почасти й твоїм болем; старий чоловік знав, яким способом треба стуляти уста, щоб виходив з них тихий жалісливий голос із тими чарівними нотками: їх однаково люблять усі тисячі плачущих… І нічого не відповів Авірон, і ще дужче заплакав…

А ввечері він побачив те, після чого хотів вогню, небесного вогню!..

Веселіїл не пустив Авірона додому, сказав, що рано буде дуже багато роботи, а він, Веселіїл, зовсім не має охоти чекати на всякого йолопа. І Авірон зостався… І бачив…

Бачив, як знову прийшов Моїсей, і Арон, і Ор, і ще декілька мудрих Ізраїля; бачив, скільки вина їм принесли, бачив, як пили й п'яніли пророки з первосвящениками; чув сороміцькі їх речі, аж поки… аж поки не прийшли дівчата, і Моїсей, п'яною рукою потріпуючи молодого хлопця по плечах, не випровадив Авірона з кущі, говорячи:

— Ти наш… ти тепер уже зовсім наш, — правда? І, властиво, нема що перед тобою критися, але… хе-хе-хе!.. є річі, котрих не треба бачити молодим людям, хе-хе-хе!.. Тому йди тепер додому, а завтра раненько, — чуєш?.. — раненько прийдеш.

— Я не пускаю… Я не дозволю… Хто має право мішатися в мої розпорядження? — кричав, вистукуючи погарем по столу, Веселіїл.

— Тихше ти, старий піячино! — говорив Моїсей і, сміючися, грозив майстрові кулаком, а потім знов звертався до хлопця, нахилявся просто до лиця, із уст великого пророка несло перегорілим смородом: — Ти не слухай того старого дурня, не слухай… а слухай, що говорю тобі я, Моїсей, бо моїми устами сам Бог глаголить…

…Хитаючися, вийшов Авірон…

Куди?.. Сонце погасло, й увесь світ став холодною пустинею, і пустинею бездушною стали небеса…

…Непритомний вийшов Авірон із сонму і, не дивлячись, ішов, ішов… Щось велике прийшло, і обгорнуло його, і потягло в страшну, темну безодню…

Він боровся! Він не хотів! Він звав ще Бога, але Бог не приходив… Він молив безгрішну пустиню, але пустиня не відзивалася.

— Боже! Боже, спаси мене, — я потопаю… Глибина моря розверзається під ногами моїми, і буря сумніву топить мене, Боже… Я зову тебе на спасіння, спаси мене, Боже… Не мене спаси, віру мою спаси і уповання моє… Ти ж бачиш безумство моє, і думки моєї перед тобою не утаю! Я ж не вірю більше в тебе, Боже, і в пророка не вірю твого. Оману я бачу в голосі твоїм і хитрість бачу в силі твоїй! Людину я бачу в пророці твоїм і похоть людини в чреслах його. І кров його буриться від того ж, від чого й усіх інших людей, і вино п'янить йому чоло, як і всім, хто вживає вино. Ради княжества свого й владичества свого він гримів голосом труб, топтав скрижалі твої і вбивав живущого.

О Боже!! Хто ж обманець з вас двох? Чи Моїсей, що не назвав нам істинного імені твого, не показав лиця твого й чертога твого?.. Чи ти сам, Боже? Чи ти справді живеш на небесах і держиш громи й меч в руці? Чи лише вірити ми повинні, що ти єси?.. О Боже! Во ім'я слави твоєї, во ім'я існування твого, во ім'я правди на землі, покажи мені лице своє… Я не боюся! Нехай спалить мене зрак твій, нехай розверзеться піді мною земля, нехай в муках страшних сконаю я потім, лиш покажи мені лице твоє… Коли увірую, увірують усі ті, що прийдуть по мені, що кров'ю плакатимуть у сумніві своїм. Ради них, ради крові їх, пзискуючих, покажи мені лице твоє… Бо як ні… бо як знов ти сховаєшся за невидимість і не почую я голосу твого тут, не в скиніях Моїсейових, а тут, серед цієї нехитрої пустині… не вірю я тоді в тебе й кричу: «…Порожні твої небеса! Облуда — царство твоє! Безсила — воля твоя!.. Ти — омана!.. Ти — безсилість моя!.. Ти — безумство моє!.. Ти..

…Й упав Авірон на землю й корчився в муках. І сльози його рівнодушно вбирав у себе пісок пустині. А небеса?..

Небеса мовчали… як мовчать до цього дня.