Розділ «Хто інший?»

“А про коні, одіж і зброю ми так собі гадали, що все те й так на славу його королівської милости повернене буде, коли та зброя з плечей одних на плечі інших перейде, які не меншою любов’ю до його королівського маєстату flagrant. А щоб доказати, що те все не з ненависти і не з пімсти сталося, я коштовний дарунок пану Корицькому передати важився, про що він ясновельможного і милостивого пана моєго напевно повідомити не забув. Але зачуваю, що тепер пан коронний хорунжий на моїх людей наскочив і, не зважаючи на те, що між обома народами мир вічний, самим королем заприсяжений тривати повинен, сила-силенна їх вигубив, нікого живим не залишаючи. Тому нам, хоч і з болем серця, прийшлося взяти до рук зброю, щоб життя самого бути безпечним. Від його милости, ясновельможного пана нашого, гетьмана всього Війська Запорізького, ми приказ маємо: самим звад не зачинати і пильне око на добро і славу війська його королівської милости держати. Але коли б, не дай Боже, до звади дійти мало, мужньо боронитися, бо краще чесно згинути, ніж неславою і соромом себе, вірних слуг його королівської милости, заплямувати. Також маємо слово від нашого ясновельможного пана гетьмана, щоб на табір вашої милости, пана нашого і добродія, пильне око мати і від небезпек усяких його по всяк час, як довго те військо в Україні зістається, боронити. Тому тепер в Оринині ви безпечно оставитись можете, нічим не турбуючись, крім хіба вівенди, бо ми перебрали на себе цілу охорону обозу і своїми головами ручимося, що нічого злого вашій милості, панові нашому милостивому і великому добродієві всього Війська Запорізького, як також усім панам, при особі вашої милости находячимся, не станеться. Вашої милости, нашого милостивого пана і добродія у всім послушний, найнижчий слуга Данило Нечай, полковник брацлавський його королівської милости Війська Запорізького”.

— Але ж, панове — кликнув високим, гістеричним голосом гетьман Калиновський — та ж він цілий час кпить собі з нас!

— Собака! — крикнув крізь затиснені зуби князь Вишневецький, потім оглянувся, подумав щось, махнув рукою і втих.

Рада не постановила нічого. Пани розійшлися по своїх шатрах. Але ввечорі того самого дня гетьман Потоцький скликає їх на нараду ще раз.

— Мосці панове — почав говорити, як тільки пани зібралися схвильованим, піднесеним голосом. — Маємо кілька новин і всі вони недобрі. Перша: роз’їзд із-під Хотина повернувся. Ввесь дністровий берег обсаджений козаками, що покопали окопи і нікого на волоський бік пустити не хочуть. Пан Кондратський, який провадив роз’їзд, каже, що хлопства там сила-силенна та що Нечай там проводить.

Пани переглянулися. Лянцкоронський спитав:

— А друга новина?

— Друга новина, панове, ще гірша. Приїхав посланець із листом від господаря Лупула. Хмельницький напав на Волощину і зближається до Яс.

Голосний шум, повний живого схвилювання пішов по наметі, бо для кожного це була велика, тривожна несподіванка.

— Напав на Волощину?

— Господар благає помочі.

— А ми тут від чого? — спитав хтось відважніший, побрязкуючи голосно шаблею.

— Тому то той Нечай говорив, що на Волощину пішов хтось інший.

— Хто був би цього сподівався!

— По тому бунтівникові можна всього сподіватися.

Пан гетьман Калиновський спершу мовчав, наче приголомшений, і глядів з одвертими устами просто перед себе. Нагло схопився, наче опарений.

— Чого, чого він може хотіти від Лупула?

Всі втихли. Несподівано забрав голос князь Ярема і насміх почувся в його словах:

— Може того самого, що й ваша милість, тільки не для себе. Він має сина.

Шум удруге пішов по наметі. Десь у темному кутку хтось захихотав.