Розділ «Вогняний люд»

Довго сидів Нечай на дубі, пильно й неспокійно за чимось розглядаючись. Після того почав сходити з гілляки на гілляку, врешті по аркані легко зісунувся вниз.

— Що є, полковнику? — спитав Кривенко.

— Де Дужий?

— Я тут — виступив із-поза осідланих коней Дужий.

— Слухай, голубе, попри річку, через комиші ти можеш легко дістатись на оті горбки за приліском. Звідтам повинно бути видко чи не до самих Пирогівець. Отож коли з цього горбка побачиш ляхів, вертайся чимдуж назад, коли ж не побачиш, дай димом знати. Розумієш?

— Так, полковнику.

— Отже, коли дим побачимо, буде знак, що ти не бачив нікого. Так?

— Так, батьку.

— В чому діло, полковнику? — спитав Кривенко, коли Дужий щез у комишах.

Нечай глянув на нього і на присутніх сотників і здивування було в його очах. Хвилину мовчав, перебігаючи поглядом від одного старшини до другого й наостанку спитав:

— А Яреми частини де?

Старшини глянули один на одного і кожний понурив голову вниз. Мовчали, наче води в рот набрали.

— Бачив хто з вас хоч одну частину Вишневецького?

Кривенко у збентеженні смикнув сивого вуса.

— Я не бачив.

— Ні я — додав Красносельський.

— Ні я.

— Ні я.

— Я й не подумав про це — признався Гавратинський.

— Із цього дуба гарний вид майже на всі сторони. Але жадного війська ніде не бачив я. Тільки в бік на Пирогівці й Губичі не далеко видно, тому я післав туди Дужого. Це все може бути тільки маневр — говорив він далі, вказуючи на польські відділи, що уставлялися на полі. — Тим часом Вишневецький може вдарити на нас із протилежного боку, хоча би й через Бог. Бо годі повірити, щоб вони пробували взяти табір кіннотою. Може таким способом хочуть вивабити нас за шанці на рівне поле, або може...