Розділ «Чорний вершник»

І так щоночі страшив поляків дух Нечая, що, здавалося, кружляв довкола польського війська, наче дух пімсти, що раз-у-раз слав нові козацькі загони до наступу.

За дня чорний вершник, хто зна, може ще страшніший від Нечаєвого духа, пильно стежив за кожним рухом коронного війська, втискався всюди, про все розвідував і сам не знав ані страху, ні пощади.

Черкаський староста Микола Кисіль, полковник Корф, новгородський стольник Мелешко, звеногородський староста Гулевич намагалися з'ясувати вождям загрозливе положення. Але Калиновський збув їх нічим та різко відправив:

— Я вашмосців на раду не кликав!

Лянцкоронський знову тільки раменами повів, згірдно глянув на офіцерів та зневажливо відізвався:

— Що такі чутки ходять по обозі, це я знаю, але що вашмосці тому віру дають, того не розумію.

До цього всього вив’язалась між Калиновським і Лянцкоронським ворожнеча, ще гірша, як була між коронними гетьманами. Калиновський закидав Лянцкоронському, що в листах до короля підносить тільки свої власні заслуги, його, польового гетьмана поминаючи. Лянцкоронський знову докоряв Калиновському, що цей невдячний, що не пам’ятає, як то він заступався за нього і перед королем, і перед шляхтою.

На це Калиновський, червоний, мов буряк, скочив із крісла і крикнув так, що всі присутні вчули:

— Вашеці інтерцесії були стільки варті, що фіґа! — і показав йому дулю.

Лянцкоронський забрав собі срібний, густо жемчугами саджений полковницький пірнач Нечая; Калиновський знову захопив шістдесят тисяч золотих, що їх один драгун відібрав у молдавського купця в Ямполі, і за те вони, як два собаки над украденою кістю, почали ще більше жертися між собою.

Послух, лад, дисципліна падали бистро не тільки серед поляків, але навіть серед найманих реґіментів. Вояки стали помітувати офіцерами, офіцери з гетьманами дивилися з презирством одні на одних і обходилися з неповагою.

Коли однієї днини в Шаргороді полковник Лянцкоронський розсердився на якогось поручника за грабежі й насильства, і крикнув:

— Тобі більше пристоїть бути биком, аніж жовніром! — то поручник відрубав у присутності польового гетьмана:

— А тобі більше пристоїть кози пасти, ніж бути сенатором."[2]

Присутні злякалися, думаючи, що Калиновський жорстоко покарає зухвалого поручника. Але Калиновський тільки єхидно засміявся і глянув у другий бік, ніби нічого незвичайного не зайшло.

Не зважаючи на очевидні перемоги, не зважаючи на величезну здобич, на смерть Нечая, польське військо топилося на очах, сили слабли, маліли, никли.

Хоча Лянцкоронський виписував іще королеві листи з самохвальбою, що після стількох перемог вони підуть тепер нестримним, непереможним походом у глиб України, що війна вже виграна, то все це були маячення хорої людини. Хто мав очі, мусів бачити той розклад цілого війська з середини, ще до того й шарпаного ненастанними наїздами, наскоками й набігами, той занепад духа, дисципліни, ту втрату віри у власні сили, те недовір’я до вождів, ту несправність і той безпорядок, які із кожному війську являються передвісниками й заповідачами кінцевого розгрому.

Після повороту з походу на Ямпіль, обидва вожді постановили дати війську кілька днів відпочинку і потім рушити далі. Куди?

Лянцкоронський хотів здобувати Брацлав і Гумань та йти в глиб України. Калиновський хотів дати війську відпочити в останках зими у Вінниці, де можна було безпечніше відбиватися від постійних нападів. Наостанку рішили йти на Вінницю. Військо привітало це рішення з радістю, бо минулі дні відпочинку в Черніївцях були не днями відпочинку, а довгими днями і ще довшими ночами страху: муки, голоду, примар.

Чорний вершник з’являвся щораз частіше й частіше з різних боків польського війська, завжди в товаристві численного почту, розглядаючи положення, вишукуючи слабі місця у ворога для наступу, пильно дбаючи, щоб ані одна підвода з харчами не дісталася в руки поляків, навіваючи забобонний страх не тільки серед поляків, але й серед німецьких кнехтів та їхніх ротмістрів. Майже всі вже мали змогу бачити на власні очі цього чорного їздця, всі, крім короткозорого Калиновського, що не бачив далі, як на віддаль кількох кроків.