Розділ «Що бачив Криницький»

— Там моя сотня стоїть.

— Яка сотня?

— Охочекомонна. Сотника Пошивайла.

— А тут, знаєш, яка?

— Знаю. Вільшанська. Я виїхав із Красного і задрімав. Коли прокинувся, побачив, що я серед поля та що дороги ніде не видно.

Отаман завагався. Все це виглядало дуже ймовірне.

— Що тепер зробиш?

— Мені до Гришівець треба. До сотника.

Отаман подумав. По хвилині відізвався:

— Гаразд. Ось тут дорога. Виїдеш на цю вулицю і потім наліво. Тільки не засни, а то знову заблудиш!

— Спасибі — відповів Криницький, радий, що так скоро вмів вимотатися з халепи. Але на своє велике розчарування швидко побачив, що його радість була дуже передчасна. Бо ось на дорозі сніг заскрипів під кінськими копитами, гурт вершників завернув у його вуличку і він нагло знайшовся серед їздців, що обскочили його з усіх сторін.

Один із них, огрядний, на високому, тяжкому коні, оглянувши його, кинув питання сторожі:

— Що тут діється?

На звук цього голосу Криницькому мурашки пробігли поза шкурою. Здавалось йому, що вже чує свист батога, який тне шкуру до крови. ...“Но ізбави нас от лукавого”... — прошепотів у душі, докінчуючи таким чином молитву, яку почав на полі, і глянув в очі Маковському.

Але й Маковський пізнав його зразу.

— О! Це ти, пане Криницький? Га! Хто б то подумав, що ми зустрінемся тут серед ночі! Васць не сподівався мене зустріти, правда?

— Він каже, що заблудив у дорозі до Гришівець — відізвався отаман застави.

— Заблудив у дорозі! — повторив Маковський, дивлячись на Криницького. — Певно, що так... Ніч темна, околиця незнана. Певно, що заблудив... Знову мороз перейшов поза шкурою Криницького. Але разом із страхом збиралися в нього злість і бунт. До боязких він не належав і хоча не грішив найтоншим розумом, то завдяки відвазі, силі м’язів і гострій шаблі завжди був у пошані в своїх товаришів.

Відізвався:

— Вони мені вказали вже дорогу до Гришівець і тепер буде мені легко її знайти.