Розділ «Запізно!»

Нечай згорнув брови, змів хребтом руки стіл перед собою, взяв кухоль меду в руки, підніс угору, глянув уважно на золоту поверхню запашного напитку, так, якби ні про що інше не думав, лише про мед, повернувся до старшин, промовив “на здоров'я” і, вихиливши одним духом, поставив кухоль на столі.

— А що з Красним? — повторив питання Кривенко, витираючи вуси з меду.

— В Красному залишишся ти! — заговорив Нечай твердо, позираючи на Кривенка сірими очима з-під навислих брів. — Красне надто гарне й цінне, щоб його втратити. Був би залишив Шпаченка, так він у Ворошилівці. Як ми відступимо, ти Красного не даси. Не даси, і все. Вали — добрі, зброї повно і люда, скільки хочеш. Їсти також подостатком. Тяжко їм буде піти далі, Красне залишаючи, і тяжко буде Красне здобувати, коли самі будуть оточені.

— Ти такий певний, Даниле, що вони Красного не здобудуть? — дивувався Яненко.

— Зовсім ні. Що є Красне? Мале, нужденне містечко, оточене земляними валами. Це й усе. Я тільки одного певен, а саме, що те польське військо, яке рушить тепер на нас, пропаде, щезне, як щезає сніг на весні і роса на сонці. Вони можуть одну сотню розбити, чи другу, одне містечко здобути, чи друге, можу я впасти й багато інших, але той, хто залишиться, прийде і буде мати останнє слово.

Обізвався Яненко:

— Добре тебе слухати, Даниле. Коли так слухаєш твоїх слів, здається, що не може бути інакше, що все так мусить бути, як ти говориш. А проте ж...

Гук стрілів і крики перервали його мову.

В кімнату вбіг козак з обнаженою шаблею, з кривавою раною на чолі.

— Ляхи в місті! — крикнув, шукаючи очима полковника.

— Ляхи! — повторив, коли побачив Нечая, і впав непритомний на землю.

— До зброї! — кликнув Нечай, добуваючи на бігу шаблю. — Кривенку! Борониш Красного!

І вискочив на подвір’я та допав буланого, що завжди, осідланий, ждав на свого їздця.

Яненко розглянувся довкруги. Підняв свою шубу, припоясав шаблю, глипнув у вікно — і побачив, що воно ціле червоне від недалекого вогню та що в кімнаті щораз ясніше.

— Запізно! Запізно! — добувся крізь його затиснені зуби розпачливий крик, і він вискочив і собі на замкове подвір’я.