Розділ «Бурсаки»

Але Нечай очікував видно іншої відповіді, бо запитливо дивився на бурсака, наче ждав на пояснення.

Цей не зволікав довго і знову став говорити, сходячи щораз більше з високого бурсацького стилю на звичайну, зрозумілу мову.

— Далека дорога з Києва до Брацлава, звлаща, когда треба їхати через Чигирин. Мали ми коні колись. Так що ж. Мого коня вовки з'їли і треба було йти пішки, бо не було за що другого купити.

— Як то? — перебив Пошивайло. — Адже у вас ні одного коня не було, як мої люди вас знайшли! Чи й другого коня вовки з'їли?

— Що варт був один кінь для таких двох шляхетно народжених младенців? Не міг же я, Григорій Кульчицький, іти пішки, коли якийсь там Петро Криницький на коні собі їздить, а мені не дозволяє.

— Бо твого коня вовки не з'їли! В шинку пропив! Так!

— Яка різниця, Петре? Яка різниця?.. Ті, що взяли його, то також вовки, але в людській шкурі, бо хіба чесний і богобоязний муж забере єдиного коня в тебе? В дорозі? Взимі? Тому то й proverbium erat у старих римлян, же "homo homini lupus". Я тому не винен, що в устах вашмосці латина завжди була ламана й до голови ніяк не лізла, хоч її там березовими прутами наше начальство запхати хотіло...

— Так що сталося з другим конем? — спитав, усе ще сміючись, Нечай, який колись був бурсаком, і живо прислухався до розмови цих двох юнаків.

Кульчицький розвів своїми довгими руками.

— Рішили ми, ваша милосте, же amicitia є дорожча, ніж кінь.

— І продали його?

Кульчицький сумно заперечив рухом голови, а Криницький зідхнув важко та завернув очима, наче справжній мученик.

— Ні, полковнику, бо продати єдиного коня то так, як продати amicitiam veram, яка нас стільки років разом держала.

— Дарували комусь?

Обидва заперечили.

— Програли в кості?

— Ні, полковнику. Як можна програти останню поміч у дорозі, останнього коня, самим гетьманом, його милістю, нам дарованого?

— Так що з ним сталося? — спитав Нечай, немов то не знаючи, яка буде відповідь.

— Нас такий жаль пройняв, що мусимо з ним розстатися, що день і ніч ми плакали, коли на нього гляділи. От тоді то шинкар, бачачи нашу гризоту і з природи чоловіком м’яким і на людські страждання чулим бувши, дав нам горілки за нього, жеби ми в своїй біді та потребі мали чим потішитись.

— Ось воно як! То значить, ви його пропили!