Розділ «Нова столиця»

Весна була в Чигирині. Булава світила, як світить тепле сонце, під якого промінням усе живе, росте буйно, жваво, скоро. Росло життя й у Чигирині скоро, скоро, наче хотіло відробити втрачені роки, десятиліття, століття...

У гетьманському дворищі, в тій його частині, яку побудував іще старий Конецпольський, у великій, просторій кімнаті горіли десятки воскових свіч і великий вогонь палахкотів на коминку. Кімнату заповнювали старшини, що розсілися на широких липових лавах та ясеневих стільцях.

При окремому довгому столі сидів Виговський у товаристві кількох писарів із генеральної канцелярії.

Гетьман, спертий ліктями на поруччі дубового стільця, видно був уже втомлений довгими нарадами, розмовою з послами, докладними звідомленнями, яких домагався від кожного з полковників, бо тяжкі його повіки впали до половини очей, обличчя витяглося і брови знерухоміли над очима.

Нечай, який звітував про свій полк іще попереднього дня, прислухався тепер до звідомлення полковника Шумейка з Ніжена і бачив, як хмари збиралися над чолом гетьмана.

Прокіп Шумейко, що до повстання був отаманом у реєстровому полку, той самий, що по корсунському погромі здобув і до основ зруйнував кодацьку твердиню, говорив поволі, описував склад полку, озброєння і старався говорити докладно, так, як хотів гетьман, коли ось несподівано гетьман перебив йому:

— Хто є Гриць Кобилецький, Прокопе?

Шумейко, козак кремезний, дужий, статечний у рухах і в слові, якому гетьман так нагло перервав його мову, глянув на гетьмана здивовано.

— Кобилецький?

— Так.

— О! Сотник ніженської сотні.

— Пришлеш мені його. Я його не знаю.

— Добре. А чому?

— Та ось пан Потоцький його дуже вихваляє. Не служив він раніше у пана краківського?

— Не знаю.

— Що ти про нього думаєш?

— Голову має на карку і відважний. Але... часом надто ляхом несе.

— Отож пан Потоцький пише, що він багато справніший від тебе і радить йому полк передати.

— Ось воно як! — упав голос із гурту.

А Демко Лисовець, полискуючи білими зубами до світла свічок, зажартував: