Розділ «Два брати»

— Але не стиснув.

— Бо також мав такий приказ. Хмельницький зробив усе, що хотів, і навіть більше, бо не тільки обернув нанівець цілу Волощину, але й показав усьому світові слабість Польщі та нездатність коронних гетьманів. Але до чого я це говорю? Ага! Ось бачиш, такий непримиренний ворог козацтва, як князь Ярема, не завагався увійти тепер у взаємини з козаками й шукати в них помочі. І не тільки це... Знаю, що той самий князь на Вишнівці, що то викрикував на мене "proditor", зрадником мене називаючи, тепер також висилає своїх слуг із дарунками та супліками до Чигирина. Він, що стільки пролив невинної крови, він, через якого це повстання розгорілося так, що вже погасити його нема надії, він став кланятися козацькому гетьманові... І хто знає, чи він, — коли б тільки Хмельницький кивнув пальцем, — не побіг би до Чигирина сам? Але для нього вже також запізно. Двері замкнені.

Воєвода Кисіль умовк. Зміненими довголітньою недугою пальцями поправляв вовчу шкуру.

Навіть не дуже то бистрий і дотепний пан Микола помітив, що те ‘‘запізно’’ займає цілком голову його брата.

Довго мовчали обидва.

Яків приходив і відходив, то сам, то з гощанською молодицею, яку Микола пригадував собі ще з добрих часів. Накінець появився столик, накритий скатеркою і на ньому обід.

Воєвода їв помалу, якби насилу. Зате Микола, що виголоднів у дорозі, змітав гори м’ясива й печива.

— А як там із моїми людьми, Якове? — спитав, коли покінчив їсти.

— Приміщено їх у манастирі, ваша милосте. Там і місця більше і їсти є що.

— Гаразд. Добрий обід був. Не те, що в Оринині — додав із сміхом.

Пан воєвода рухом руки відправив Якова, що хотів стати до розмови, і тоді спитав:

— Так вам там тісно було?

— Коні їли: і здихаючі і здохлі вже. Це все. А в самому Кам’янці такий настав голод, що коли б іще кілька днів довше, то й усе військо було би пропало, і кам'янецька твердиня.

— Ось і бачиш: це все пана Потоцького вина. Самою ненавистю ворога перемогти не можна. До того треба мати і силу і розум. Не дивниця, що потім такий Нечай мусить згордіти, на свій стан забуваючи, і вважати себе за рівного чи то з паном краківським, чи зі мною. Ти знаєш, що він зробив раз зі мною в Києві? В тому Києві, де я є воєводою? Під’їхав я раз під церкву, де була велика відправа, на якій був і сам гетьман. Щоб не ходити далеко, бо знаєш, що не можу, велів я заїхати аж на цвинтар. Тоді він вийшов із церкви з великою орацією до мене і, не чекаючи на мою відповідь, казав завернути. Не дозволив мені висісти з карети і я мусів на очах соток козаків та міщанства на своїх немічних ногах відбути всю дорогу.

Пан Микола з пересердя глипнув на шаблю, що відперезана лежала на боці.

А воєвода говорив:

— Доки такі люди, як Нечай, стоять на сторожі козаччини, доти ні замирення, ні згоди не може бути. Чи тобі відомо, що він ані одного пана не впустив у Брацлавщину? Ні, правда, ти там був, то знаєш. Я вже взагалі втратив надію на замирення. Коли одному не дозволяють їхати до своїх маєтків, другому кажуть бути в них тільки гостем, третьому диктують, як він там має жити, то в такій неволі ми далі жити не можемо. Або нас від козаків треба вивести, або козаків від нас, бо інакше щодня буде незгода, щодня чвари й колотнеча, і з того ненастанна війна. Ще коли б Нечая нестало, можна би щось зробити!

— Думаєш, пане брате...

— Я маю там такого чоловіка, що самого чорта не лякається. А гроші любить!.. Пішлю я його у Брацлав. Коли б ми так позбулися Нечая, то може... — воєвода увірвав, кинувся на ліжку і крикнув гостро:

— То ти, Якове?