Розділ «ДРЕВЛЯНИ З батькових оповідок»

Улан, розвернувши коня, чимдуж покушпелив назад у село.

Розвідка…

Знали бійці, що за нею відбудеться. Недовго ждати.

Хвилею прокотився насторожений говір з окопу в окоп. Хлопці частіше задиміли «самопалами», хтось очкуром стягував розпанахані штани, хтось перед носом у ямку викладав лічені патрони, комусь стало жарко і він скидав сорочку, підставивши сонцю худі незасмаглі плечі.

— Готові? — тихо спитав командир.

— Готові, готові, — докотилось із флангів.

Колишній лісоруб оглянув свою артіль. Добре вкорінилися рубаки, мов у землю вросли. Над бруствером тільки неголені, пилом припудрені обличчя; від безсоння, від напруги запалені повіки, шерхлі губи міцно стиснуті. Хто вони, звідки? Глянь поверх і все зрозумієш: в одних злинялі селянські картузики, в других чорні від гару й диму робочі кепки, треті й геть простоволосі. А над ними, як дух революції, вогнисто-червоний Гарба.

Довга, нестерпна пауза. І раптом:

— Нарешті.

— Ось вони.

— Йдуть.

Темна лінія горбів зламалась, її проткнули десятки, сотні кілків, вони посувалися рівним цепом, приклад до приклада, наближалися, росли на очах. Перший цеп спускався в долину, другий бовванів на видноколі. Вже чути було, як передні безладно горлають пісню чи лайку, брязкають острогами, вигукують: «Хам’є, начувайся!» Спішені улани… Вони йшли веселі, йшли на жменю голодранців, щоб носком штовхнути в Буг і потопити бидло під мостом. «Начувайся, хам’є!» Всі були розхристані, вихляли ногами, ніби от-от ушкварять «яблучко».

— П’яні, голубчики, в дим! — потішався Єрван з Молдаванки.

— Казав же, дудлять самогон.

— Ближче, ближче топайте, панські висівки!

— Багнетів у них нема.

— Як і в нас. Хоч цим порівнялись.

Тим часом у голові ротного визрів план. Не дати себе оточити. Поки підходить другий цеп, труснути перших, відкинуть назад, змішати в одному котлі, а далі…

— Грюк-грюк! — крешуть підкови, бряжчать остроги. Вгинається крем’яниста земля, густий частокіл заступає небо.

— В атаку! — пада на принишклі окопи.