Розділ «ДРЕВЛЯНИ З батькових оповідок»

— Гарчи не гарчи, не вкусиш… Живий.

А чи справді живий?

Помацав голову — ціла. Ворухнув рукою — ворушиться. Живий… дивина. Попав чортові в зуби — і вирвався.

В очах трохи розтуманилось. Уздрів: галіфе йому розпороло від пояса до колін (затулив клаптями голе тіло). Ф’ю-у!.. — і гімнастьорку порешетило, і каблук навіть одвалило. А він… живий. Знов обмацав себе: ніде й ніщо йому не боліло.

Чудасія, та й годі!

— Гей, хто в лісі, озовися!

Лиш темна хвиля прошурхотіла піском, лизнула чобіт і відкотилась назад. В кручах осідала тривожна вечірня сутінь. Затихло над Бугом, заголубіло. Міст довгою тінню прихилився до води, ніби гадав: «Все?.. Чи тільки початок драми?»

…Як писалося в фронтових зведеннях, авангард пролетарського полку, незважаючи на втрати, і далі виконував бойове завдання.

Була липнева ніч, а зорі зблискували червоно, як на мороз, і Марс лупав кривавим більмом. Дванадцять бійців залягло в окопах. Хто їх скликав сюди, на рубіж смерті? Одні приповзли самі, лугом волочачи порубане тіло. Інших, напівживих, витягали з-під трупів. Єрвана одлили водою, і тепер він, схилившись на бруствер, колисав у долоні вибите око й стогнав:

— Хлюпніть, корешки, на нього… пече.

За спиною бійців, у темних проваллях ночі, хлипав сивий Буг-дідуган, міст повис над рікою, як бурею звалене дерево. Попереду стелилася рівна сіножать, залита мороком липневої ночі, там і тут чорніли купи розтовченого сіна, між ними клубився туман, а може, то ворушились порубані, докликаючись рятівної смерті.

Зорі блискотіли червоно, і шкірянка Гарби відливала багряним блиском. Гарба лежав на рівному, перед самими окопами, він був суворий і довгий, як солдатська дорога. Стрільці винесли його з токовища, підстелили сіна, щоб м’яко спочивалось шахтареві. В узголов’ї Гарби сидів командир, мовчки дивився на друга і думав печальну думу. Думав про те, що вранці вони поховають забійника революції, покладуть його в крем'янисту подільську землю; над прахом виросте могила, трохи схожа на донецький терикон. Пролунає залп, і скаже тоді командир: він жив красиво й загинув красиво. Не дав ворогам поглумитися над пролетарською честю. Ані кровинки, ані подряпинки не знайшлося на чистім тілі бійця. Просто вибухло серце гнівом, як остання граната, та й розсіялось у порох.

— Спи, Гарба, — сказав лісоруб. — А нам чатувати.

Ротний поклав поруч солдата гвинтівку й повернувся на місце, у передній шанець, який націлився в пітьму, мов дзьоб розпластаного птаха.

Дванадцять бійців, забинтованих подертими сорочками, незрушно стояли над Бугом.

У червоній шкірянці лежав Гарба.

Прочахало липневе небо, канула ніч у безвість, і Марс піщинкою осідав на дно голубої затоки.

В далекому селі завалували собаки.

— Ідуть.

— Приготуйтесь.