Розділ «ДРЕВЛЯНИ З батькових оповідок»

— А що тут казать? — Гарба двинув кряжистим корпусом, під ним рохнули нари. — Було як було. В саме тім’я довбонули Денікіна. Там же вузол, їхня ставка і вся суча канцелярія, а що того офіцерства — як черви в гною. Бо, кажу, позиція надьожна: тил, сидять на рейках, п’ють та барахольствують. Для годиться виставляють одиночні караули. Це нам треба знати: по тилах бити зручніше. Така, брат, паніка, що свій свого душить, аж тріщить. Ну, значить, наші (на світанку, коли й птиця спить) як гахнули! Кулеметним вогнем одрубали вокзал від котельні, щоб не було підходу; одні січуть по вікнах, інші бігом у підвал, де з нас галушки варили; зняли охорону, висадили двері з м’ясом і: «На волю, братва!» Ми сипонули в двір, хто в чому був — босі й напівголі, а воно темно, чорно, як у глухому забої. Картина, скажу, біблейська: ніч, осіннє болото, тьма — як смола, і стрибають у тьмі адамові діти. Вокзал двигтить, з вікон так і блискає — по нас, голяках, лушпарять. І здорово лушпарять, наче горохом: «Та-та-та!..» Ми, значить, перебіжками, пригинці, по калюжах та до скверу. А там на коні — прощавай, кума! Тільки вітер завив у вухах… Вже в степу я додивився, що отець Сіроштан (він сукупно з добровольцями учиняв наліт на станцію) прихопив з собою ще й язика. Ти його знаєш: того конвоїра, що взивав тебе землячком.

— Чмиря?

— Чиря, чи Чмура, не скажу. Плюгавенький такий, з жовтими заїдами.

— Він. Землячок-перевертень. Це добре, що привезли сюди денікінську вошу. Добре! У мене з Чмирями давні рахунки. Буде, як сам Оникій повторював, дуже милая бесіда…

Багряне з крепом

Молодість швидко лікує рани. Вже за два дні ротний піднімався, а через тиждень ходив між окопами, приймав необтяжливе ротне господарство.

Хмарним клубоччям насувався жовтень. Випадав то холодний дощ, то мокрий сніг, земля розкисла і більше не вбирала вологу — в траншеях по коліна стояла густа, мов кисіль, вода, бійці не встигали сушити своє манаття і, щоб зігріти душу, в Христа-бога лаяли небесну канцелярію:

«Контра, видать, на верхотурі засіла. Бач, ллє і ллє, як з відра, вимокли так, хоч вірьовку сукай». — «А чого, зсукаємо! — відказували інші. — Вірьовка знадобиться… для пса Денікіна».

Ротний ходив з траншеї в траншею, прислухався до розмов і не пізнавав свій полк. Недарма кажуть: біда навчить, як коржі з маком їсти. На свої очі пересвідчувався ротний, що озброєне робітництво й селянство ціною жертв та поразок набувало військової мудрості. Найперше, що вразило його, це продуманий вибір позиції. Полк зайняв оборону над крутим берегом Осколу, на високих горбах, які, висловлюючись мовою бойового статуту, панували над усією довколишньою місцевістю. Річка була не глибока, але багниста, правий берег відлогий, рівнинний, з багатьма затоками й мочарами; форсувати Оскіл можна було тільки пішим строєм, по грузькому болоту, під шквальним вогнем стрілецьких рот. Кілька разів денікінці намагалися обійти полк з лівого й правого флангів, але там підковою замикали укріплену зону перший та третій батальйони, які щоразу вогнем та багнетними контратаками відкидали біляків за річку. А тил червоного полку надійно прикривав густий Валуйський ліс, де в куренях та землянках розміщались обозники з усім підсобним хазяйством — кухнею, каптьоркою, конюшенним двором.

Друге, що приємно здивувало ротного, це, так би мовити, військова переплавка людей. Він добре пам’ятав, як створювався полк і яким сильним був дух партизанщини. В червоні загони вливалась або неімуща бунтарська маса, що ніколи не тримала в руках гвинтівки, або ж фронтовики, яким печінки проїла муштра та офіцерський мат. Тоді багатьом здавалося, що порядок, внутрішня дисципліна — то буржуйські пережитки; фронти качало од мітингів: «К чорту начальство!.. Наїлися!.. дайош вольную жисть!» Навіть воєнспеци вважали, що нова армія має воювати тільки по-новому: коротким навальним штурмом, нічними нальотами, обхідними кавалерійськими рейдами. Дехто зовсім відкидав тактику оборонної позиційної боротьби, по-своєму витлумачуючи лозунг: оборона — смерть революції. А зараз… Минуло півроку, наставив Денікін синців, загнавши полк у глухий куток, і солдати з головою заривалися в землю, довбали запасні ходи й траншеї, нагортали капітальні оборонні вали й укріплення. Це був уже не безладний циганський табір, а справді регулярна військова частина, яка жила за всіма правилами гарнізонної служби: караули, дозори, наряди, зв’язок, розвідка, — все працювало чітко й продумано, в усьому відчувався армійський порядок. Не було галасу й метушні (бо, як сказав Мамай, скоротили посаду начальника паніки), була спокійна впевненість: полк тримає висоту другий місяць і, якщо накаже революція, буде тримати до останнього патрона.

Ротний ходив між солдатами, придивлявся до нових людей, і чомусь пригадалась йому сухорлява маленька жіночка, яка тихо й непомітно порядкувала дома, кожному знаходила роботу, тримала у своїх розторопних руках всю чубату сімейку… Хто старшинує в полку, ротний збагнув, коли побував на літучій військраді. Коло цегляного маєтку, що самотньо тулився в почорнілому саду над Осколом, зібралися члени полкової ради — агітпропівці й солдати з окопів, командири й зв’язкові. Десятків зо два бійців, хто в шинелях, в шкірянках, а хто в піджаках, стояли тісною купою, дружно смоктали з рукавів їдучий цигарковий димок; їхні козирки, ремінні шабельтаси й портупеї мокро блищали, і хмільно світилися очі, бо дощ дощем, а цікаво, грець його матері, як ріже по світовій контрі наш полковий комісар. Он він зіп’явся на ганок, сам щербатий хлопчина, плащ у нього дірявий і картуз подзьобаний кулями, та послухай, синашу, як бусурманів креше — лучче не треба й артпідготовки.

Ротному здалося, що Мамай аж підріс за літо, підсмаг і витягнувся. Він став скупіший на слово, тримався вільно, навіть дещо самовпевнено. З усього видно було, що солдати прийняли Мамая у своє товариство, полюбили його промови і щербатий усміх, його хлоп’ячу соромливість і комісарську твердість.

«З таким полком не пропадеш», — сказав ротний дружині, коли повернувся в «сімейне» шатро. Він повернувся з окопів мокрий і стомлений (тягло йому рани в дощову погоду), але підбадьорений міцним табачком і міцним солдатським настроєм.

…У саду, біля спустілого маєтку, чорніла така ж покинута клуня — без вікон, довга й сліпа, зашальовані стіни обросли ядучо-зеленим мохом. Одвірки були скособочені, і коли ротний висмикнув штабу, — двері не відчинялися. Заклинило. Рвонув за дужку — грюкнули двері, у вічі кинулась тьма, війнуло запахом цвілі й сирого павутиння, а найвловиміше — гіркуватим мишиним послідом. День стояв похмурий, і в низькій комірчині, де й без того було темно, ротний спочатку нікого не загледів. Пройшов у дальній куток, постояв. Як у погребі, тут було вогко, неприємно відгонило рештками гнилого збіжжя. З темряви, коли зір уже призвичаївся до неї, викублилось щось незграбно-кудлате. Воно заворушилося, підминаючи злежане сіно, горбом вигнуло спину й спросоння чортихнулося. По голосу ротний пізнав: Чмир. Оникій Чмир, конвоїр війська Донського, а тепер в’язень-нахлібник пролетарського полку.

Уздрівши свого землячка, Оникій аж гикнув з несподіванки. Якусь мить сидів з роззявленим ротом, ніби гадав: приверзлося йому чи справді-таки з’явився привид із тамтешнього світу? Він сидів нерухомо, увібравши голову в плечі.

Вим’ята шинелька, і штани в гармошку — все було в павутинні. І тхнуло від нього мишами.

Отямившись, він шпигнув землячка гострими прудкими очицями:

— Побідитель — ге!.. — живий, трясця його матері?

— Живий. Я живий, і наша революція жива. А тобі з недоносками генералами — останній алілуй.

— І як я схибив, чорт, нада було тугіше! — блиснув Чмир із кутка зеленаво-холодними світляками; з вовчою тугою він глянув на руки большака, ніби й досі не вірив, що той вирвався з міцного шпагатного пута. — Судити прийшов, красний голяк?