Розділ «ДРЕВЛЯНИ З батькових оповідок»

Шрапнеллю даю агітацію і бачу знизу, між колінами бачу, як Махно зламав брову (не до шмиги прийшлось моє слово), круто зламав брову і мовив: «Підведіть його. Хай знає: битиму білих, поки не почервоніють, битиму червоних, поки не побіліють. От моя програма». Сказав це Нестор з холодною твердістю, підвівся з рипом і закульгав до виходу. А я навздогінці йому: «Чи не розчахнешся, Махно, стоячи над прірвою, — одна нога за народ, друга проти народу?» Махно обернувся, його ніби вжалили: «Витрусіть з нього;— сказав, — червоне пір’я. Витрусіть так, як ми з германців трусили вовчу шерсть». Я хотів було рикошетом: «Свій свого, виходить, щоб чужий і духу боявся?» — але Махно хляпнув дверима, а мені в рот — затичку, добре-таки потрусили, пір’я не летіло, зате окопну пилюгу до порошинки витіпали.

Більше Махна я не бачив. Зрідка приходив то Каплуненко, то Милюха, між чаркою вони схиляли мене до своєї роздайся-хмільної віри. Послухаєш їх, анархія — то істинна воля тіла й душі, то спасення роду людського від уседержавної муштри, від кам’яниць закону, від рабських пут підневілля. Та я горобець стріляний, на полові мене не проведеш. Кажете, не буде насильства? Дзуськи, ми за насильство, тільки яке? За те насильство, що охоронить мужика й робочого від нових божків і царків, від нового панства і ще підлішого казенного свинства. Бо влада, ми вже бачили, дуже ласий шматок: одному в пику даси, інший до престолу рачкує. Аякже, охота на чужому горбу погицать… Словом, кажу тобі, махнули на мене махновці: як не крути, не перелицюєш большака на анархіста.

Минуло тижнів зо два, і погнали мене та ще сімох червоних в Олександрівську слободу. А слобода стояла тоді на межі «нейтральної зони». І ось тут, де раніше торгували худобою, тепер щонеділі продавали не скот, а людей. Махновці виставили нас, червоних, денікінці виставили стільки ж полонених махновців. І почався торг — штука за штуку, голова за голову. Торгувались затято, як татарва, вихваляли свій крам, мацали біцепси, заглядали в зуби. Ну стоїш ти, наче скотина, а тобі лізе в рот з пужалном: «Ікла покажи!» Я показав. Одного, шкуродера донського, садонув коліном — так і брикнув на землю… Як там не було, обміняли мене на паршивенького анархіста. І попали ми, що називається, з вогню та в полум’я; нас, полонених, одразу в етап, водили під конвоєм по всьому Донбасу, від тюрми до тюрми, з допиту на допит…

Слухаю тебе і думаю: яка безжальна доля! Я блукала тими ж дорогами, що й ти, мов тінь, ходила за тобою — і що ж? Тільки трапила на слід у Павлограді: був такий і нема. Подалась мерщій у Синельникове — те ж саме: далі погнали. Я в Славгород — і там: заскочив Махно та й здимів. Наче лихий плутав сліди, щоб ми не зійшлися докупи.

Ось ти казав про Марфу. А вона стоїть перед моїми очима, ця нещасна жінка. І якщо сміялась вона в корчмі, не дивуй: то горе її сміялось. За Просяною, біля Вовчої ріки, я наздогнала-таки махновців. Отаборились вони за попівською левадою, на широкому лузі. Брички й підводи в кущі закотили, коней пустили на випас, а самі хто куди: той у село, той під копицю сіна, лиш дозорці, як ті ховрахи, повитикали свої носи з лугової зелені. Я йду прямісінько в табір: будь що буде. Прикинулась такою бідною, такою старчихою (хіба важко? — саме дрантя на мені), що пожаліли небогу і взяли на кухню. Тут і зустріла я Марфу, вона була в махновців за куховарку. Як настане вечір, у лозах розкладемо вогнище, куліш або затірку готуємо, і поки забулькоче вода — про те, про се воркуємо з Марфою. Бачу: душевна людина, скільки повноти, стільки й доброти; але щось покрутило жінку: то вона сміється — і сльози на очах, то вона плаче і крізь сльози сміється, от ніби несповна розуму… А ще загледіла — частенько прикладається Марфа до клятого зілля, пляшка бурякової завжди під рукою. Я й не питала Марфу, вона сама відкрилась: чоловіка її, паровозного машиніста, красновці шашками порубали, на її очах стеребили; повезла криваве шмаття додому, щоб поховати, а дома ще страшніша біда — двійко дітей було, обоє від тифу померли. Хіба дивно, що заливала горе сивухою, що скотилась до солдатської дівки? Таке, бачся, життя: хто зверху — князь, хто на споді — в грязь…

Якось розгомонілися з Марфою, я й натякнула про тебе, а вона каже: був такий, мовляв, молодий та гарячий, припав до душі Махнові, батько обіцяв: «Одумається — в сотники назначу». Але той, з червоним бантом, одказав Махнові: кому череп з кістками, кому серп з колосками. На своєму стояв, і спровадили його до білих, а ті буцімто погнали червоних на Лозову чи Зміїв… Марфа в’яже мовку до примовки, я й не чую, світ мені потемнів. Господи, тлію серцем, скільки пилюги дарма стоптала! Я сюди плетусь, в Гуляйпілля, а тебе назад погнали, до Харкова. За що, думаю, кара така? Чим я перед світом завинила? І вже лаю тебе лихими словами (де ти взявся на моє нещастя), згадую матір свою, згадую, як вона було напучувала: облиш того літуна, держись батьків, бо як зірвешся, дівко, з кореня, весь вік за вітром ганятиме… Лаю тебе, а на думці одне: треба шукати. Як і чим допоможу тобі, сама не знала. Ну так мені вбилося в голову: знайду, стріну тебе — обом стане легше! А не стріну… куди ж? Знов у село, на глум батькам і людям? Від такої мислі кидало в жар, де й сила бралась — шукати!

Тихцем покинула табір, іду, мов, по тріски, та вже й не вернулась до твоєї «любки». Тими ж шляхами подалася назад, коли пощастить — на платформі під’їду, а то пішки та пішки; обминула нашу Михайлівку (а тягло, ну так тягло подивитись на рідну хату, бодай одним оком глянути, як там живуть старенькі), обминула Михайлівку і за Лозовою, в окопах, знайшла свій полк, він саме одбивав навалу Денікіна… Мамай попервах і не впізнав мене. Загледів, аж розвів руками. «Оце, — каже, — наша блукачка? А-яй, що з тебе осталось — тернова шпичка!» Знаєш, зустрів як рідну сестру, біга, клопочеться, де б взуття на мене дістати, де б знайти піджачок, бо вже ночі холодні. Довго з ним гомоніли, він своє—лишайся, я своє — піду. «Раз намірилась іти, — каже Мамай, — то треба йти не абияк, а з користю». Підказав, з якими людьми тримати зв’язок, що слід мені примічати на станціях та в гущі білих. Спорядив Мамай у дорогу, сказав добре слово, і я пішла. Вузлик з харчами, патериця від собак, в довгому піджаку, в парусинових туфлях — мандрую. А шляхи які? Куди не поверни — фронт, куди не поткнись — стріляють; як лісок, то банда, як містечко, то й інша влада. Всяко доводилось. Де пішком, де повзком, балками, яругами, глухими манівцями пробиралась на Зміїв, і всього, що було в путі, не згадаєш. Та одне в пам’ятку, скільки й житиму — не забуду.

…Щось грізне віщував той вечір.

Я йшла стежкою, яка губилась у високій пшениці. Хліб давно перестоявся, ніхто не косив його, і зерно осипалось додолу. Пощупаєш колос — пустий. А земля аж біла від осипу, і стежка біліє, і стебло, вимаяне на спекотному вітрі, димчасто-біле. Здавалось, білий смуток повився над ланом. Думаю: господи, збожеволів світ. Люди косять одне одного, мруть від голоду, а тут гибне чистий-пречистий хліб. Дибаєш полем — стежка, мов той жолобок із пшеницею, рипить під ногами сухе зерно. Хліб під ногами голодних…

Було тихо й синьо, як часто буває наприкінці літа. І раптом, ну просто мигцем, споночіло в степу. Бурхнув сирий низовик, враз потемніло небо, зануртувалося поле. Хмари — низом, низом, над самим колоссям, так і причісують гривки пшениці. Де й поділися гони — чорно й темно кругом. І тільки на заході — червоні розводи вечірнього сонця. Мені стало страшно, я побігла стежкою, хмари клубочились над головою. Там, де кінчався пшеничний лан, голубів клаптик неба, і на голубому чітко виднілись темні тички телеграфних стовпів. Між ними рухалась довга нескінченна валка. За стіною хлібів то витикалась коняча морда, то пропливала копичкою хура, то бовваніли згорблені постаті. «Військо, — подумала я. — Мабуть, хтось, відступає». Аж ні. Підійшла ближче, прислухалась: жіночий лемент, кигикання дітей. Наздогнала той караван. Біженці… робочі сім’ї з Донбасу. Бредуть польовою дорогою, кінця їм не видно — як мурахи, виповзають із хмарної балки і губляться в хмарній далечі. Деінде кінні упряжки, і на них горою домашні бебехи; та підвод мало, більше «ручного» транспорту: саморобні тачки, коляски, тарантаси. Ідуть купками — либонь, сім’я за сім’єю, жінки з немовлятами, з вузлами, відрами, з посудом. Одна баба веде козу, бідна скотина рветься, по-людському голосить, баба хрестить її лозиною, плаче й проклина мужиків: «Щоб ви, пропойці, вигибли з вашою войною…» Кривий дідок ледь-ледь кутильгає за гуртом, важко йому, бо несе в руках, як немовля, тугенький снопок тютюну. Всі чорні, обірвані, запилюжені так, що лиш світяться очі, — ніби вийшли з пекла.

Я пропустила кілька гуртів людей, аж тут уздріла: котить перед собою тачку висока молодиця, висока та худа-худюща, як стеблина, вітер дмухне — зламає. У возочку, серед хатнього мотлоху, сидить біленька дівчинка, з білими кісничками. Воно, сонне дитинча, зірвало голос і вже не плаче, а сипло ікає, тре кулачками підпухлі очі та щось просить, — може, води. Мати як не чує того безупинного хлипання, з останніх сил налягає на тачку, страшно, їй-богу, дивитись на жінку — так вона пружиться, бідна, аж їй вивертає лопатки. Бачу, зараз упаде, вже заплутуються ноги, я кинулась допомагати шахтарці, вона й не помітила спершу мене, — осліпла, чи що, від напруження.

Горе швидко знайомить людей. Пройшли версту або дві, і я вже знала, що тікають вони з Луганська, що місто вирізане й пограбоване, а в гірницьких селищах осталися тільки здичавілі коти; то красновський полковник Бєлов наказав козачні: візьміть Луганськ — і кожний матиме 2 тисячі карбованців нагороди, опріч того, на 24 години місто віддається в безперешкодне хазяйнування переможців — на знак помсти робітникам за те, що начиняли снаряди піском. Але біла козачня, захопивши Луганськ, хазяйнувала не добу, а цілий тиждень. Бідняцькі квартали були встелені пір’ям та битим склом; з кранів текла не вода, а кривава юшка — водогін, ходила чутка, біляки загатили трупами.

Котимо тачку вдвох, шахтарка свою душу виливає, гомонить про чоловіка-партійця, котрого послали в Одесу на секретне діло. Жаліється: як пішов чоловік з весни — ні слуху ні духу про нього. Може, й могила заросла травою. А вони от із дочкою пристали до біженців, була думка — тікати на Харків, та, кажуть, і Харків взяли денікінці, по наших тилах чигають білокозачі сотні, і куди їх, бездомних луганців, недоля жене — самі не знають… Все темніше хмаровиння облягало небо, вітер дужчав, запахло дощем і валка посунулась швидше, то там, то тут збивалися в купу тарантаси, жінки сварилися й хапливо розгрібали своє манаття, задні обганяли тих, що застряли на шляху, хоч поспитати, куди й чого поспішають люди, — однак не сховаєшся від грози, бо кругом же голий відкритий степ. Любина — так звали біленьку дівчинку — яке мізинча, а хутко відчула: щось недобре коїться. Притихла, посерйознішала, закутала хустиною товстеньку гільзу від снаряда (то була її «дочка») і давай по-дорослому вичитувать ляльці: «Мовчи мені, не скигли, бо почують солдати — заріжуть».

Завирувала темінь, ударив зненацька буремний шквал, вихром шарпонуло тарантаси, покотило в пшеницю відра й чиюсь одежину, валка зупинилася, і накрила її чорна, мов дьоготь, злива. Ми кинулись під тачку, жінка полою обгорнула дитину, я обняла шахтарку за плечі, ми притислись одна до одної, як щенята, а нас репіжило вітром, а злива сичала й хлюпотіла, і вже під ногами вода, тече вода за спиною, виполіскує очі, ручаями ллється по шиї, по грудях — від холодної купелі затерпла^ душа. «Мамко, мамко…» — попискує Любина, тремтять її кісточки, ми затуляємо дитя, коліньми стоїмо у баюрі, наші коси злиплися, і ми всі троє злиплися в одне зсудомлене тіло.

Щось несусвітне робилось навкруг. Не було ні неба, ні землі — сама лиш вируюча тьма, потоки води, бухкання жерстяного вітру. З каламутного виру час від часу долинав надривний плач дітей, десь поруч бився в упряжці кінь, тріщав дерев’яний візок, хтось гукав у темінь: «Сте-е-фо-о!.. Рядно-о… вай сюди-и-и!»

Злива бушувала всю ніч. Ми так і сиділи, скоцюрбившись під низеньким днищем візка, нас занесло мулякою, Любина задрімала на руках у матері — синя-синя, як баклажан. Ось і ранок, небо піднялось, посвітлішало, я силкуюся встати — не можу: до землі мене присмоктало… а ноги — немов поліняки… Запарувало в степу. Закопошився людський мурашник. Прибиті дощем, мокрі й забруднені біженці схожі були на мерців. Поволі длубались у грязюці, з калюж виловлювали череп’я й зеленкуваті яблука, піднімали старих та немічних. Лиш тепер я огледіла, як похазяйнувала буря вночі. Повалила телеграфні стовпи, розкидала біженські торби й вузли, позносила в канаву тачки. Глибоченні водориї так і порізали нашу дорогу. А пшеницю вимняло й столочило, живого місця нема — там накрутило чубатих «півнів», там злизало ріллю до самої глини, там нагорнуло цілі острови чорного тужавого мулу…

Сонце повисло в тумані — безкровне, молочно-біле. Сиро й похмуро було в степу, і валка сумовито рушила далі. Дорога, затиснута між двома горбами, круто спускалась до річки, це була не дорога, а вузький багнистий рівчак, колеса по втулки грузли в болоті, і люди місили рідкий заміс, ні поступитись, ні обійти не можна — обіруч слизька й висока стіна косогору, свіже обривисте глинище, порите недавньою зливою. Саме тоді, коли біженці скупчились у вузькій горловині, ледь-ледь проштовхуючись до мосту, воно — найстрашніше — й сталося… «Козаки!.. Козаки!»— наче сіллю приснуло в очі; на мить завмер, зупинився людський ручай, біженці сторопіло озиралися: де воно, що? І раптом: «Тікайте!» — шибонуло з виляском, валка розсипалась, заметушилась в яру, діти й старі повзли, дерлись на виступ кручі і, зриваючись, клубками падали вниз. А з-під мосту, із-за шелюги, як орда із засідки, хмарою вихопилися вершники. Вони злітали на горб, полосуючи небо шаблями, і на конях стрибали в гущу людей. «Ату їх!.. Чави!..» — з реготом гупали в канаву, топтали й рубали біженців, підкошені падали, як снопи, заміс кров’янів і тужавів, дике зойкання роздирало туман. Я й не помітила, куди метнулась шахтарка з Любиною, сама очманіла від жаху, щось тільки мариться — лізла на прямовисну кручу, глина осипалась, а я таки лізла, ось і нагорі, та в пшеницю, та під гривку, скуйовджену бурею; як миша, притаїла дух, а повз мене і через мене шугали коні, з гиком неслись біляки: «У грязь совдепів!» — яр захлинався од крику, з того несамовитого крику аж сивіло полинове небо…

— Я бачив, Килино, що лишилось од біженської валки. Бачив, як вусатий штабс-капітан прикінчив твою маленьку супутницю… досі тріпотять мені білі крильця її кісників. Одного не знав: що й ти пройшла крізь ту м’ясорубку.

— Скажи… тобі не здається, що світ дичавіє, що люди вироджуються? Хіба може розумне створіння підняти шаблю на матір, підрубати корінь, від якого росте й живиться? Це ж самогубство…

— Ні, мені здається: людська історія тільки починається. Що було до нас? Війни, походи, знищення цілих народів і країн. Ми, наша революція відкриває історію звільненої праці. А те, що ти бачила, — то останні сплески дикунства. То звірина мста приречених, у котрих виривають ікла.