Розділ «ДРЕВЛЯНИ З батькових оповідок»

Поручик довго струшував попілець у пащу мідного лева, ніби струшував туди і свою меланхолійну задуму. Та враз, нервово сіпнувшись, націлився пальцем у ротного:

— Ви, ваше поріддя, змусили нас захищатись. Ви кинули Росію в прірву безумства, дикого розгулу анархії та безпорядків. Ви почали перші — і ми, поза волею своєю, були втягнуті в жорстоку війну. Хіба думав я, руський інтелігент, що доведеться писати не романтичні п’єски, а криваві драми про геростратів двадцятого віку? Але, захищаючи свою честь і гідність, ми не опустилися до рівня темної сили, що занесла над нами дикунський ніж. Нам чужа, нам противна безглузда жорстокість, вже саме уявлення про те, як ллється невинна кров, відштовхує нас, і ось вам красномовний приклад… — Він з хрускотом заклав руки за шию, відкинувся назад, дещо манірно, здавалось, показує ротному білий накрохмалений підкомірець та біле, благородно округлене підборіддя — Уявіть собі: на військовій сцені йде агітвистава «Кривава помста». Сцена в маєтку княгині Разумовської. Музика, бал. Княгиня видає заміж єдину дочку свою Роксану. Гуркіт грому — і вдирається в маєток здичавіла юрба, її веде більшовик-комісар, він заглушує музику… Словом, цього комісара будете грати ви.

— Жартуєте, пане поручику.

— Ні, це не жарт, це боротьба в реальному вигляді. Порядний офіцер не може, не здатний осквернити себе роллю осквернителя навіть на сцені. А вам, як кажуть, і карти в руки, осквернення всього святого — ваше амплуа. Ви скажете одну лиш фразу: «Ми розп’яли Христа і вас розпнемо на хресті».

— Це слова Іуди, а не більшовицького комісара.

— Ми примусимо вас грати, силою примусимо, ви дали нам право на таке насильство.

— А якщо я відмовлюсь?

— У військового злочинця дві перспективи: або — або… Наша гуманність не безконечна.

— Дозвольте, пане поручику, подумати.

— Ідіть. У вас для роздумів ціла ніч.

…Підвал. Шарудить, буркоче, розпирає труби кипляча вода. Аби хоч краплю… Вона тут, коло тебе й під тобою, чуєш, як вона струменить — мов туге червоне литво, та краще й не було б її, близької і недоступної води: вона палить, виснажує, вона бісить тебе дратівливим шарудінням, і хтось гупає кулаком по трубі:

— Розірву!.. Рознесу, більше не можу, братці!

Одного притишили, другий забився в гарячці:

— «Ой летіла горлиця»…

— Мовчать!.. — скрикнув Гарба, і навіть ті, що оглухли були від жару, затаїли подих. — Розкисли, братці, га? А якби поварило в шахті, в отих газах, що й коні дохнуть? — І Гарба давай кресать, ніколи так довго не говорив, це, мовляв, не біда, сидимо в теплі й добрі, як у тещі на йменинах.

Шахтаря накрили вночі, коли він тягнув язика, і вже тут, у підвалі, він зустрівся з своїм командиром — Саньком. Задвигтіла земля, затрусило всіх на цементі, важким, усе наростаючим гулом-котком пронеслось, відгриміло щось металево-грізне. Очевидно, пройшов нагорі панцирний ешелон.

— Товариші. Коли нас поведуть?

— Це ти, ротний? — спитав Гарба.

— Я… Коли нас, питаю, поведуть до стіни?

— Та ще раз, казали, обкрутять на допитах — і в розход.