Розділ «ДРЕВЛЯНИ З батькових оповідок»

Ротний (у думці) скубнув штабіста за прилизаного чуба: «Що ж ти хочеш, контра?!» Але гра була грою, і він спокійно, теж із гідністю, відказав:

— Доводилось виступати. Читав лісорубам напам’ять… Єршова.

— Прекрасно, — ледь стримав поручик іронічний усміх. — А як ви подивитесь на те, коли ми запропонуємо вам виступити у ролі більшовицького комісара?

Це було щось нове. У всякому випадку, на попередніх допитах денікінці не дуже церемонились, рубали з плеча й по плечах, а цей, артист, лащиться, немов шалавий пес, так і не зглянешся, з якого боку вкусить… Ротний напружено згадував: щось ніби повторилось в його житті… ось так сиділи вдвох… тасували, мов карти, слова… вишневий піт на жіночих підпухлих щоках… Бобринський! Їй-богу, все до смішного повторилось!

— Не пойму вас, пане поручику. Лучче кажіть навпростець.

— Як би вам пояснити. Річ складна, вона випливає з характеру й духу руського дворянства (а значить, і офіцерства), яке було і буде добрим генієм, совістю нашої, і не тільки нашої, нації. Ми, офіцери, зовсім іншого складу люди. Ми виховані на античній літературі, на поезії Тютчева, на музиці Чайковського, ми всі в душі поети, сентиментальні й трохи розслаблені люди. Я сам у молодості пописував віршики і, був такий гріх, — Прилєснов навіть почервонів, згадавши невинні захоплення юності, — і, був такий гріх, написав у пориві натхнення романтичну п’єску, називалась вона «Дама трьох кавалерів», п’єса, уявіть собі, мала в Ростові успіх, мене викликала публіка… Ми всі, повторюю, сентиментальні люди: любов, краса, поезія — ось наша віра, наша релігія, якій ми поклоняємось і якій приносимо себе в жертву.

…Дощі розмили дорогу, і вони йшли по коліна в багнюці, гурт полонених під конвоєм білокозачої сотні. Мабуть, уночі пронеслася буря з дощем, вихром столочила нескошений хліб, порвала телефонні дроти, на косогорі повивертала стовпи, і вони, мов п’яні, хитались од вітру сюди й туди, ніби тяглись один до одного, щоб цокнутись фарфоровими чашками. Дорога круто спускалась до Сіверського Дінця; вузька й багниста, вона скидалась на замулену канаву, і солдати брьохались у глевкому тісті, падали й пливли вниз по слизькому спуску, хапаючись руками за придорожній полин, а верхові козаки сікли по руках нагаями. Раптом хтось у колоні шепнув: «Дивіться — яблука!» І справді, то тут, то там визирали з муляки ще зелені яблука з білою ворсою на спинках і на куцих хвостиках; спершу вислизали з-під ніг тільки яблука, потім і сливи, і баклажани, і череп’я битого посуду. Дивуючись з того, полонені стали оглядатися: егей, та он і домашній скарб, змішаний з багнюкою, — старі шкарбани, якесь лахміття, розсипані сухарі, плаває в калюжі пшоняна каша. А далі — потрощені, перекинуті візки й тачки, навіть подушка з печаттю кінського копита. І замулені трупи… в канаві. Коліна. Спини пузирями. Засклілі од жаху очі. Жінки, діди, мертві хлоп’ячі усмішки — все це втоптано в мул зовсім недавно, з-під порубаних тіл тече руда кривава юшка.

Ротний загледів: щось ворухнулося в кюветі. Ворухнувся клубок, піднялась русява голівка дівчинки — з метеликом білих кісників — мале, розмазуючи сльози й грязюку на щоках, захлипало: «Ма-а-амо!» Ротний спинився. Зупинилась колона. Бійці, як один, вп’ялися очима в дівчинку. Ця німа сцена тривала, може, одну лише мить — ротному здалося: нестерпно довго. Так довго, що на губах запеклися бризки мулу. Все скінчив, пане поручику, ваш поплічник, недоносок білої кості. Штабс-капітан з геройськими вусами на круглому, як повний місяць, обличчі, повернув коня і, злягаючи на праве стремено, рубонув шашкою навідліг — покотилась, як м’яч, русява голівка, стріпуючи білими кісничками. Санько умів одним коротким ривком підламати ногу коневі, щоб той рухнув на землю; він шарпнувся до капітана і вже бачив, як товче його в мул, пикою в багно, в багнюку, поки, гад, не захлинеться мулом. Він шарпнувся, і його шарпнуло назад, тріснула гімнастьорка, тріснула шкіра з м’ясом, ніби надвоє розкололо блискавицею спину, чиїсь руки відштовхнули його в колону…

— …любов, краса, поезія — ось наша віра, наша релігія, якій ми поклоняємось і якій приносимо себе в жертву. — Поручик Прилєснов говорив щодалі запальніше, нервово-бліде обличчя його світилося чистим вогнем натхнення, тонкі й чутливі кисті рук наче добували з холодної дошки столу музику найблагороднішого звучання. — Але наше прокляття в тому, — сповідався Прилєснов, — що, поринувши у світ неземних фантазій, ми забули про світ реальний, про те жорстоке й темне, що нас оточує. Ми повторили (думаю, не до кінця) фатальну помилку древнього Риму, якого приспала антична розкіш і чари мистецтва, це був золотий сон, самозабуття дітей природи, а тим часом, ніби з первісної темряви, виповзли дикі орди, і Рим, гордий Рим, колиска людської цивілізації, упав під киями варварів. Хіба не те саме відбувається в Росії? Гине правічна культура, гине мораль, затоптано в багнюку такі ідеали, як честь, благородство, почуття святого обов’язку…

Рядовий конвойного загону Оникій Чмир, який стояв за спиною ротного, стояв навитяжку, з гвинтівкою до носка, у таку серйозну мить веселенько реготнув; реготнув собі чоловік ні сіло ні впало, з дрібного смішка затрусилась його борідка, заблискали жовтаві прокурені зуби, заплюскали прудкі сльозливі очиці.

— В чом дєло? — урвавши промову, з явним роздратуванням глянув на Чмиря інтелігент Прилєснов.

Оникій з готовністю шаркнув каблуками:

— Здорово, кажу, вшевродіє, наш капітан розпоров йому спину. Черва завелась.

— Дурак, — скипів, наливаючись гнівом, поручик. Силою волі пригасив у собі раптовий спалах гидливості, обличчя його схололо, налилося звичною блідістю. Поручик закурив і, пускаючи дим сивими кільцями, з наголосом на кожному слові сказав:

— Рану промити. І поверніть йому обмундирування. Що за манера — влаштовувати циркові номери!.. Ясно?

— Слухаюсь, вшевродіє! Раз наказано, буде промивка і полная кіпіровка.

— А тепер ідіть, Чмир, чи як вас. Постійте за дверима.

— Єсть, постоять за дверима! — Чмир козирнув, але не пішов, м’явся, злизуючи на губах спраглу пінку. — Звольте, вшевродіє, папіроску. Так пече, аж-аж печінка всохла.

— Прошу, — поручик підсунув срібний портсигар, і знов нервовий дрож пробіг по його щоках, виголених до синього блиску.

Вони залишились удвох — темно-русий підтягнутий офіцер, з неспокійними, надто видовженими руками, і кряжистий, налитий пружною силою командир червонострілецької роти, на вустах якого завжди блукала упевнена, трохи лукава усмішка.