Розділ «ДРЕВЛЯНИ З батькових оповідок»

— Навчився. Не тільки прості задачки, а й з дробами.

— А, скажімо, таку химерію здужаєш: в одному кряжі три куби ванчесу та сім з половиною клепки, а ми розпилюємо в день шістнадцять кряжів, то скільки, питаю, всім гамузом виходить за тиждень?

Санько заплямкав губами, склав докупи сім з половиною і три, помножив на шістнадцять, потім на шість і випалив, як на уроці:

— Тищу вісім!

— Скілько-скілько?

— Тищу вісім!

— От бачиш, стерво! — раптом лайнувся Отченаш. — Я ж йому, псині, доказував: махлюєш, Митрохо! Нутром чую: махлюєш! А він: «Сімсот з гаком — і баста!..» Ну пожди, Митрохо, підкручу хвоста… Забудеш, як неньку звали.

Все ще сердитий, Отченаш буркнув у темінь: «Спати!» — і сам крутнувся на бік.

Ніколи ще не снились Санькові такі чудернацькі сни. Був ліс не ліс, море не море, було шумовище, горами здіймались верхи дерев, як хмари на заході сонця — то жовті, а то багряні, між хмарами йшли лісоруби, плічми вивертали дуби й кидали у безвість. І от, біля ніг Санька, гуркнув небачений кряж — заввишки з клуню («Це, мабуть, сон», — уві сні подумав Санько). Він приглядівся, а то й не кряж, а дубовий ковчег, про який говорив Ксаверій, на тому ковчезі стояв Отченаш, він правив у бушовище хвиль і басив таємниче: «Ванчес — санчес — манчес…» Санько вже й прокинувся, оторопіло закліпав спросоння, та голос Отченаша не стих — навпаки, гучав десь близько, роздратовано, і йому хтось перечив зневажливо-панським тоном:

— Як це понімать?

— А так понімать!.. Минулась ваша дуринка!

— Бунтуєте, значить?

— Бунтуємо! Табель віддай і качай до Бобринського. Так і так, скажи, як пса, прогнали Митроху.

Санько розшолопав нарешті, де він знаходиться. І перша думка — проспав! З кутка було видно: сірий досвіток заглядає в курінь. Хтось чужий стоїть перед лазом, заступає світло. Видно тільки хромові чоботи, халяви в гармошку, синього сукна галіфе, кругленький низ черевця, з якого звисає мідний чи золотий ланцюжок, і чути, як за стіною хропе розгарячілий кінь. «Митроха приїхав», — здогадався хлопець. Прикажчик хлиснув себе канчуком по халявах, хитнув черевцем:

— А як не закрию наряди, не сплачу поденну, якої тоді заспіваєте?

— Самі закриєм наряди! — немов із лігва, огризнувся Отченаш із куреня. — А ви сплатите, і до коп’я сплатите, без нас недалеко вскачете, а не так — всі артілі на ноги поставимо.

— Як понімать?

— Так понімать!.. Хватить, залив сала за шкуру. У нас буде свій замірщик, ясно!? Ти думав, ми тумак тумаками, а ми теж грамотні, теж знаєм, по чому ківш лиха.

— Дивіться, ой дивіться, щоб грамота ваша пелькою не вилізла.

— Митрохо! — скочив на ноги Макарій, очі його хмільно блиснули. — Лучче згинь по добру, бо!.. — І він, як вовчисько, шаснув у лаз.