Розділ «ДРЕВЛЯНИ З батькових оповідок»

Звезды меркнут и гаснут. В огне облака.

Белый пар по лугам расстилается,

По зеркальной воде, по кудрям лозняка

От зари алый свет разливается.

Дремлет чуткий камыш. Тишь-безлюдье вокруг.

Чуть приметна тропинка росистая.

Куст заденешь плечом — на лицо тебе вдруг

С листьев брызнет роса серебристая.

— Ти диви, чортеня! А воно грамотне!

Голос Отченаша бурхнув так несподівано й так близько, що Санько поперхнувся на слові. Впав лицем у сіно, щасливо-розгублений, принишк, але дослухався, що докине ще злагіднілий Макарій.

— Думав, хлопський вишкребок, тумак тумаком, а воно, бач, мудроване. Ге!.. «брызнет роса серебристая»… лепсько! — Отченаш, у самих підштаниках, встав, підкинув у жар поліняки і з ведмежою вайлуватістю повернувся до хлопця: — Давай, синашу, утни ще, тільки не величайся, мов порося на орчику.

Санько почув, як зашелестіла підстилка, закректав під стіною Полушка; мабуть, дехто з лісорубів не спав, або зараз прокинувся та й нашорошив вуха, щоб послухати книжну мудрість. І Санько, вже гучніше, став читати вірш, який перший спав на пам’ять:

Всем не стать пировать…

К горьким горе идет,

С ними всюду, как друг, уживается,

С ними сеет и жнет, с ними песни поет,

Когда грудь от тоски разрывается.

— Оце так, оце без брешеш! — підхвалив Отченаш і посунувся у темний куток, а вже звідтіля — Ти й писати умієш?

— Умію.

— І щитати ладний?