Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА Перші люди на Венері»

— Не встиг роздивитися. Що це було, хотів би знати.

— В усякому разі, не літак, — відповіла Галя.

— Летучий ящір, — висловив припущення Сокіл.

Як бачимо, дискусія з цього приводу не обіцяла успіху.

Ван Лун запропонував:

— Далі заглиблюватися, вважаю, не варто. Час повертатися. Давно вже ходимо.

— А чи не зайдемо ми на зворотному шляху на те місце, де ви з Миколою Петровичем встановлювали прапор? — чи то спитала, чи то попросила Галя Рижко. Їй дуже хотілося побувати біля прапора Батьківщини, який майорів над Венерою.

— Це можна, — погодився Ван Лун. — Скеля по дорозі. Тоді — пішли.

Зворотний шлях здавався значно легшим. Та це було так і насправді, бо тепер не доводилося витрачати час і сили на розчищування дороги. Не минуло й півгодини, як мандрівники опинилися на скелі, яка панувала над міжгір’ям і була увінчана червоним прапором. Сокола і Галю знову охопило хвилювання, — як тоді, коли вони дивилися з астроплана на Риндіна і Ван Луна.

На невеличкій ділянці поверхні Венери наче навмисно зібралися докупи представники різних і дуже віддалених епох розвитку живої природи!

Навколо мандрівників простягався густий ліс, незаймані оранжево-червоні хащі юрського періоду, де привільно зростали і пишно квітували рослини, яких уже не бачить і ніколи не побачить Земля. Там, на Землі, вони давно вимерли, поступилися місцем іншим видам, знайомим людству. А в цих первісних хащах ховаються небачені тварини, невідомі звірі, потворні істоти, схожі на драконів, летучих ящерів, зубатих птахів. Десь там, у непрохідних нетрях, вони причаїлися, щоб під покровом ночі вийти на розшуки здобичі.

Стрімкі скелясті схили вели звідси вниз, до дна міжгір’я. І на скелі, яка підносилася вище інших, під великим маючим червоним прапором з золотими серпом і молотом — стояло троє людей у скафандрах. М’які відблиски світла грали на товстому органічному склі їхніх циліндричних шоломів, тьмяно відсвічували темні металічні прилади на скафандрах.

А ще нижче, на дні міжгір’я, серед скель нерухомо лежав міжпланетний корабель аргонавтів Всесвіту, — найостанніше досягнення людського розуму і винахідливості, астроплан «Венера-1».

Араукарії, цикадеї, бенетити — і вдосконалені скафандри з радіоустановками. Доісторичні потвори, дракони, ящери — і ракетний міжпланетний корабель!

Кожен з трьох товаришів, що стояли на скелі, відчував незвичайність, напівфантастичність цього контрастного становища. І ні Ван Лун, ні Галя не здивувалися, почувши піднесений голос Вадима Сокола:

— Бракує слів, щоб сказати про те, що переповнює душу! Наче у фантастичній машині часу ми досягли далекого минулого природи — і тепер спостерігаємо те, чого не бачила ніколи раніше жодна людина. Дикий, надзвичайний, ні з чим незрівнянний пейзаж! Але як він приваблює погляд саме цією своєю дикою своєрідністю…

Раптом він замовк, не зводячи широко відкритих очей з астроплана, що лежав на відстані близько кілометра від них. З бокових сопел корабля вихопилися дві хмарки розпечених газів. А за кілька секунд з’явилися ще дві таких самих хмарки. І вже потому до товаришів долинули гучні звуки двох вибухів.

Мандрівники на мить завмерли. Невже це сигнал небезпеки? Два вибухи один за одним збирався зробити Микола Петрович в разі небезпеки, в разі, коли його супутникам треба буде негайно повертатися. Що ж сталося?..

— Погляньте! — вигукнула Галя, вказуючи на астроплан.

Ван Лун і Сокіл побачили, як біля корми міжпланетного корабля майнув серед скель величезний темний силует. Майнув — і зник.