Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА Перші люди на Венері»

Ще нижче, під широкими пірчастими волотями цикадей, у густому вологому присмерку розросталися хащі оранжевої папороті найрізноманітніших форм. Це був нижній поверх рослинності Венери: під широким узорчатим листям папороті не росло вже нічого, бо воно відкидало на ґрунт глибоку темну тінь, не пропускаючи, здавалося, ані найменших залишків розсіяного сонячного світла, яке лилося з хмарного неба.

Проте й тут, у глибокому присмерку, кипіло буйне і жорстоке життя. Міріади різних комах метушилися, кидалися одна на одну, пожирали одна одну. Галя Рижко із задоволенням подивилася на міцні гумові чоботи свого скафандра, вкриті густою металічною сіткою, на щільні непроникливі рукавички, на весь надійний скафандр. Так, без нього тут не можна було б і кроку ступити! Тільки він захищав людину від бридких, як на її погляд, ненажерливих комах, що ними були переповнені й чагарник, і листя дерев, і всі звивини і заглиблення ґрунту, і навіть саме повітря. Навіть уві сні Галі не доводилося бачити щось схоже з цим перенаселеним Царством комах.

Але ось нетрі, якими пробиралися мандрівники, стали остаточно непролазними. Ван Лун дедалі частіше вживав своєрідний електричний інструмент, електроніж, який він передбачливо взяв з собою в похід. Це був держак з пластмаси, який роздвоювався на кінці. І там була натягнута груба дротина, крізь яку Ван Лун, натискуючи пальцем на кнопку, пропускав електричний струм. Дротина розжарювалась вмить до білого і, немов найгостріший ніж, розрізала те, до чого доторкувалась, навіть цілі стовбури тонких дерев. Ван Лун наче підсікав тим електроножем повітряне коріння дерев, що перепліталося між собою, прокладаючи вузеньку стежку, якою слідом за ним пробиралися Сокіл і Галя Рижко.

— Так ми далеко не підемо, якщо кожен крок доводиться брати з бою, — поскаржилася, нарешті, дівчина.

Ван Лун обернувся до неї:

— Незабаром, гадаю, кінець цьому скрабу. Нічого!

— Якому скрабу? Що це означає?

— Пробачте, забув, що ви не знаєте цього. Поясню. Такі непрохідні хащі бачив колись в Австралії, — охоче розповів Ван Лун. — Щоправда, рослини там інші, однак іти так само важко. Дуже дикі хащі, густий чагарник. Називається в Австралії — скраб. Новачкові самому ходити до скрабу не можна. Обов’язково заблукає.

Голос Ван Луна звучав цілком природно — і навіть трудно було уявити собі, що цей знайомий до найменшої інтонації голос спочатку перетворювався мініатюрною радіоустановкою скафандра на електромагнітні коливання, а потім приймався такою ж самою установкою в скафандрі Галі. Здавалося, що він долинає прямо від Ван Луна, наче й не було на ньому ніякого непроникливого шолома.

— А незабаром кінець, тому що кінчається схил. Далі, пам’ятаю, кам’янисте плато. Бачив, коли ходив з Миколою Петровичем, — закінчив Ван Лун свій незвично довгий монолог.

Справді, зарості порідшали, щойно закінчився положистий схил, яким підіймалися мандрівники. Вони вийшли на скелястий майданчик і полегшено зітхнули.

Не далі ніж у кілометрі від них ліворуч починався знову густий ліс, — мабуть, ще більш непрохідний порівняно з заростями, які вони тільки-но пройшли. Цей ліс тягнувся суцільною оранжево-червоною смугою від одного краю обрію до другого. Праворуч ішло вниз міжгір’я, а за ним — знову ліс, такий самий могутній, такий самий первісний. Чи ж не вкрита лісами і вся поверхня Венери?..

Зарості звідси, від кам’янистого майданчика, спускалися схилом униз, до дна міжгір’я, де лежав міжпланетний корабель. Тепер згори можна було переконатися, що міжгір’я дійсно являло собою річище річки, яка зникла. З одного боку воно круто вигиналося, наче обходячи міцну перепону з гігантських скель. Зате з другого боку, куди був скерований гострий ніс міжпланетного корабля, міжгір’я розширювалося і вже не робило поворотів. Зі схилів міжгір’я над астропланом нависали великі скелі, що висовували свої поламані верхівки з червоного моря густих заростей, які оточували їх. І що нижче опускалися схили міжгір’я, то менше залишалося на них дерев. Унизу цикадеї створювали тільки окремі невеличкі групи: дно міжгір’я, вогке й темне, вкривала сама густа папороть.

Астроплан, певно, впав на один із схилів і вже потім скотився вниз, ламаючи на своєму шляху дерева. Сліди цього було виразно видно: зламані пальми, кілька розщеплених кипарисів — і маса розчавленої папороті, яка тільки тепер починала знову підіймати вгору своє узорчате, освіжене зливою листя.

Міжпланетний корабель лежав затиснутий двома скелями на самому дні міжгір’я. Дві масивні скелі височіли там, нахилені під кутом одна до одної, — і астроплан наче навмисно втиснувся між ними своєю кормовою частиною. На його корпусі, що потьмянів від нагрівання в атмосфері Венери, були ясно помітні блискучі подряпини — сліди ударів під час падіння.

— Так, здорово застряли, — висловив спільну думку Вадим Сокіл, засмучено похитуючи головою. — І трудно навіть уявити собі, як нам доведеться вибиратися…

Ван Лун промовчав, не зводячи погляду з астроплана, який здавався звідси, з висоти біля кілометра, зовсім іграшковим. Звичайно, становище було незавидне.

— Важка, очевидно, буде справа, — продовжував Вадим Сокіл. — Єдиний, на мою думку, вихід — це висадити в повітря скелі… не одразу, звісно, а частинами. Проте і тоді невідомо, що робити далі. Міжгір’я глибоко завалене камінням, наше колісне шасі не допоможе… От задача!

Він машинально зробив такий жест, наче хотів за звичкою скуйовдити своє кучеряве волосся, — і відсмикнув руку, натрапивши на товсте скло циліндричного шолома.

І раптом Галя Рижко радісно вигукнула: