Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА Перші люди на Венері»

— Яким чином?

— Поламана папороть, — усе так само коротко пояснив Ван Лун. — Ідіть, побачите самі.

Це місце було всього в кількох десятках кроків. Поламане і зім’яте листя папороті стверджувало припущення Ван Луна: Галя котилася вниз схилом міжгір’я, потім, падаючи з плескатої скелі, важко впала на папороть. Густе листя пом’якшило удар. Проте де ж вона? Чому її ніде не видно?

— Якщо вона впала тут, забилася, знепритомніла, тоді, гадаю, лишалася б лежати, — міркував уголос Ван Лун. — Але її тут немає… Значить, вважаю, вона не забилася, не знепритомніла. Вона підвелася і кудись пішла. Куди? Чому не до астроплана? Чому в інший бік?

Він уважно оглядав поламані і прим’яті рослини, які красномовно розповідали досвідченому мисливцеві про те, що відбувалося тут.

— Галя пішла сюди!

Ван Лун рушив уздовж схилу, пильно вдивляючись у найменші сліди і не обминаючи жодного сантиметра без вивчення.

— Тут Галя відступала спиною вперед… бачите, сліди? Вони наче обернені до нас. Втім, сліди носків глибше вдавлені. Відбитки каблуків — менше. Чому вона йшла спиною вперед? — Ван Лун вимовляв Ці короткі уривчасті фрази немовби думаючи вголос. Його зіркі очі промацували кожну рослину. — Тепер вона вже побігла. Відбитки ніг на більшій відстані. Глибоко вдавлені. Вона бігла. Ясно: ґрунт м’який, видно добре. Чому бігла від астроплана, а не до нього? От сюди, за кущі бігла… Стривайте, а це що?

Ван Лун спинився, вражений. Не менш здивований був і Сокіл, який ішов за ним.

Сліди Галі привели їх до невеличкої галявини, зарослої папороттю. Тут усе було розчавлене, поламане, знищене. Ніби важкий трактор пройшов по галявині, ламаючи і нищачи все на своєму шляху. Сліди Галі, досі ясні і виразні, зникли під покаліченими, розчавленими рослинами, втоптаними в сирий ґрунт.

Одна й та ж сама думка промайнула водночас у обох мандрівників: це був слід потвори, яка нападала на міжпланетний корабель! Злякана вибухами, якими відігнав її від астроплана Риндін, вона пробиралася тут, ламаючи і давлячи рослини своїм важким тілом. І в цьому ж таки місці закінчувалися і сліди Галі Рижко: їх не можна було розшукати ні з одного, ні з другого краю галявини.

Сокіл мовчки дивився на ґрунт, вкритий знівеченими, переламаними рослинами. Вузькі енергійні очі Ван Луна недобре виблискували, він міцніше стискав свою автоматичну гвинтівку. О, коли б йому довелося бути тут тоді, як Галя Рижко зіткнулася з розлютованою твариною, діло закінчилося б зовсім по-іншому! Але Галя була тоді сама. І що сталося з нею?

Вадим Сокіл боявся висловити те, що мучило його. Він переводив нерішучий погляд з покалічених рослин на товариша, знову оглядався на всі боки — і не наважувався заговорити. Невже, невже?.. Ван Лун трусонув головою, наче відганяючи якусь думку. А може, й він думає те ж саме? Сокіл не витримав:

— Ван, дорогий, адже ви не…

І він знову спинився: надто жахливою здавалася йому така догадка, він не насмілювався її навіть висловити! Проте Ван Лун подивився йому прямо у вічі і суворо сказав:

— І я теж вважав так. Думав, тварина могла схопити Галю. Значить, вона забрала дівчину? Інакше — куди б вона зникла? Тоді чому тут нічого не залишилося? Наприклад, гвинтівка. Або що-небудь інше. Втім, нічого немає. Виходить, теж не так. Щось ще.

— Що ж саме, Ван?

— Не знаю.

— Але ви все ж таки щось гадаєте?

— Щоб гадати, треба щось знати. Поки нічого не знаю. Треба, вважаю, ще дивитися, ще шукати. Може, не Галю, тоді гвинтівку чи якусь ще річ. Будемо шукати.