Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Третього дня увігнався з «атрядом» у село і просто до нашої хати. Мама в село пішла якраз, а Христя коло печі поралася. Я на печі фасолю перебирала, коли вривається до хати сам Лопата і ще кілька. «Де — кричить до Христі — твій бандит?!» Я злякалася, притаїлася в куті за коміном і не дихну. Почали бити Христю. Вона плаче, проситься, що не знає, що як пішов ти з весни — так і чутки про тебе нема. А Лопата кричить: «Брешеш! Він приходить до тебе! Кажи, де переховується, бо зараз тобі смерть!»

А Христя в одно — «не знаю і не знаю». Ну, а ти сам знаєш, яка вона була, — десь за шість тижнів родити мала. Лопата приглянувся і як заверещить: — «А! Щеня його в животі носиш?! Не доносиш! Держіть хлопці»! Кинув бідну Христю на долівку, ті пси тримали, а Лопата розрізав на ній ножем все, потім розрізав живіт, викинув дитину…

Зітхнула.

— Хлопець був чи дівчинка? — Стрепенувшись перебив Петро.

— Хлопчик…

— Ну-ну, оповідай…

— Ну й пореготалися, вибігли з хати, сіли на свої брички і погналися дальше. Забрали із села трьох хлопців ще, — двох за селом застрілили.

— Ну-ну, а Христя, що Христя?

— Мучилася бідна до самого вечора. Дитина живенька вже була, та недовго. А Христя все плакала, перед смертю дуже просила мене, щоб я пішла до Холодного Яру, відшукала тебе і оповіла тобі, що з нею сталося. Просила, щоб за неї не мстився, але за дитину, щоб не подарував Лопаті. Кажу їй — щож ти можеш йому зробити, а вона: «Хай просить у Холодному Яру отамана, хай усіх попросить, щоб помогли. Богу за всіх буду на тамтому світі молитися».

Петро із задерев'янілим обличчям, з вп'ятим в одну точку поглядом, слухав дальше, що оповідала сестра про матір, про хату, але я бачив, що він не чує і не розуміє вже того. Попрощався, подякував, вертаємося до табору.

Від побачення з сестрою Петро замовк, його кремезні плечі згорбилися, обличчя почорніло. Сидів або лежав у землянці чи без думок, чи з якоюсь одною важкою думкою; підвечір брав карабінку і йшов сам перейтися лісом. Мені чомусь здавалося, що сьогодні або завтра Петро не вернеться з проходу: заповнить ту порожнечу, що опанувала його душу — кулею з власної карабінки. У землянці ніхто вже не жартував з нього, навпаки, всі товариші співчували і, як уміли, висловлювали те співчуття. Дід годив Петрові, як хворій дитині, та Петра їжа не бралася. Від одержання сумної вістки почавши, не бачив я в очах Петра ні одної сльози. Видно, сльози були б замалим виразом його великого горя.

Минув день і другий. Третього ранку сталася маленька подія. Ще завечора поїхали на Мельничанські хутори бунчужний кінної сотні Іван Соловій та козак, що імя і прізвище заступала йому кличка: «Дайош!» Заліз хлопцеві у голову той будьоновський «бойовий клич» і замість «дай» казав: «Діду! Дайош ще куліша!» «Дайош по дрова!» «Дайош коні поїти!» Ну і прозвали «Дайош». Він і Соловій були побратимами, нерозлучними приятелями, що один без одного ні кроку. Відпросилися «коні провітрити». Чорнота, знаючи, що «Дайош» мав ніжні почування до якоїсь молодої вдовички на хуторах, пообіцяв їм, що як до півночі не вернуться, то провітрить обох нагайкою. Вночі не вернулися. Раненько прибіг задиханий козак другої сотні з повідомленням, що на мельничанських хуторах стрілянина. Друга сотня побігла вже на край ліса.

Петренко дає наказ виводити коні й виносити сідла, що служили за подушки. Та у цей час вартовий з краю зруба повідомив, що лісом біжить до табору якийсь роздягнений чоловік. За кілька хвилин стояв вже перед нами «Дайош» — босий, в одних штанях і сорочці, без шапки. Обличчя в синяках. Одне око підбите. По обличчі бігли густі сльози.

— Кінь і зброя де? Соловій де? — гримнув на нього Чорнота.

— Забрали червоні, пане сотнику. Ваню вбили.

«Дайош» ревно заплакав, згадуючи Ваню. Андрій нахмурився.

— Дайош дергу і дві нагайки! — крикнув до козаків. Дергу розстелили на замерзлій землі.

— Скидай штани і лягай!

Дайош розщепнув пояс, ліг і взяв руку в зуби. Два козаки на приказ Чорноти стали по боках.

— Двадцять за коня, десять за карабінку, п'ять за шаблю! Стрівай, ти ще й револьвера і дві бомби мав? Ну то разом — ще десять!