Полтава

підступали під вал, і пускали з рук драбини.

І цей третій приступ відбився об завзяття хороброго команданта Веприка, шотландського

офіцера. Мороз і вітер помагав йому. Аж темна ніч кинулася між облягаючих і обложених і

відділила їх від себе.

Шведи подались до своїх шатер, ровів і до повіток, наскорі збитих з патиччя та соломи,

котрими вітер термосив безмилосердно, так, що раз у раз треба їх було латати й обкидувати

снігом.

Продроглий і червоний від вітру фельдмаршал Реншільд бігав по своїй квартирі.

— Це вже верх безголов'я! — гукав. — Навіть школярі, що бавляться у снігові твердині,

розуміють, що в такий мороз і вітер легше відбиватися з-поза валів і мурів, ніж здобувати їх.

Тільки наш великий полководець того знати не хоче. Що для його люди, що для його кождий з

нас — щоб тільки його хлоп'ячі забаганки були сповнені!

Обершт Гілленкрок повернув очі від своїх фортифікаційних планів.

— Ексцеленціє! — промовив спокійним, аж ніби сонним голосом. — Ховайте тую злість на

завтра. Пригодиться!

Реншільд вовком подивився на його.

— Не штука вам. Ви маєте діло з мертвим папером, а я з живими людьми. Ваші моделі

твердинь не збунтуються, а мені лице не лиш від морозу, а й від сорому палає, коли бачу, що

наші хоробрі баталіони відмовляють послуху, бо від них неможливого вимагається.

— Для хороброго жовніра нема нічого неможливого в світі, — відповів Гілленкрок словами