Полтава

— Вважай, щоб перше я тебе не післав, харцизяко!

— Горлорізе!

Насилу примирилися. Сидорові гидко ставало на душі. Не втерпів.

— А чого це ви шведам не даєте спокою? Вони ж союзники наші, — спитав.

— Ніяких союзників нам не треба. Робучий народ сам собі раду дасть.

— З царем?

— А хоч би і з чортом! Всіх ми вас перетриваємо. Ми з тутешньої землі родом, не навіяні.

— А все ж таки негарно бідного шведа турбувати. З такої далекої сторони прийшов. Як же

він без коня обійдеться?

— І на нім далеко не заїде, а мають відняти москалі, так краще відіймемо ми, — відповів

принагідний Сидорів союзник.

На оцю циганську мораль Сидір відповіді не знаходив.

— Бо то знаєте, — почав той, — мені теж ці наші промисли теперішні, так сказати, не

дуже по нутру. Та що робить! Горе одно. Б'юся, як риба об лід, і — ніщо не виходить. То дитинка

вродиться і вмре, то жінка зляже, то худобина здохне, куди не ступиш — хрест. Взяв я в нашого

пана горшки ведер чотири на вишинк. І шинкую...

— Пропиваю.

— Не перебивай, чорт!.. Знаєте, як воно є. Випити всякий спішиться, а заплатити — ні.

Минув місяць чи два, висохла моя бочка, але і в кармані сухо.

— Бо дурний.