Не вбивай. Батурин.

полі. Готово!

Напередодні священик з хрестом у руці, за ним Кочубей і Іскра. Кочубей на Іскру

спирався, цей підтримував його.

— Відваги, свате, відваги, вже не далекий кінець.

— Боже великий, вічний, святий, поможи мені! — молився Кочубей.

— Істинно, істинно говорю вам: наступаєт время і наступило уже, когда всі находящіїся в

гробах услишать глас Сина Божого і, услишавши, оживуть, — потішав їх священик словами

євангеліста.

— Господь утішеніє моє і прибіжище моє Господь, — шептав Василь Леонтійович

Кочубей.

За злочинцями йшов Вельямінов-Зернов, червоний, надутий, — посол від царя. Він не

бачив трагедії тих двох, бачив себе, гордий, що перед численним народом являється

заступником царським, царська воля в його руках, на його приказ тим двом кат голову зрубає.

Дасть знак, і — ніби свічку здмухнув, одну і другу; були, і нема!

Зернов гордо ступав. За ним декілька достойників московських і козацькі старшини.

Проходять. Скриплять сап'янці, побренькують шаблі, шелестять шовкові контуші.

— А гетьмана нема.

— Не хотів дивитися на смерть товаришів.

— Колись товариші, а тепер вороги. Доноси на нього писали. Лжеклеветники.

— Гетьман хорий, подагричні болі,