В Країні Сонячних Зайчиків

Дивився-дивився Iван Михайлович на татове майстрування, ахав-ахав, руками сплескував, а тодi:

- Та ви ж закiнчений майстер - "золотi руки"! Та ви ж для нашої академiчної майстернi скарб неоцiненний! Та ви просто не маєте права закопувати свiй талант! Ви - унiкум! Такi трапляються один на десять мiльйонiв! Кожен талант - це надбання народу, i використовувати його треба тiльки за призначенням. Розбазарювати талант - це злочинна безгосподарнiсть. Ви просто не маєте права займатися сiльгосптехнiкою, коли можете слугувати точнiй механiцi...

- Та що ви, чесне слово! Та припинiть! - пробував угамувати його тато. - Давайте оно краще... "Поза лу-угом зе-еле-еле-неньким, поза луго-ом..."

Але Iван Михайлович: розквоктався так, що нiякими пiснями збити його вже було неможливо. Чесно кажучи, у тата мого справдi золотi руки. I через якийсь час пiсля того, як Iван Михайлович поїхав, тата викликав до себе голова колгоспу, i тато просидiв з ним усю нiч i прийшов уранцi блiдий, скуйовджений i урочистий.

Головi дзвонили з райкому, а райкомовi дзвонили з обкому, а обкомовi з Києва.

Мама плакала, бабуся плакала, а дiд Грицько ходив по хатi й глузливо хмикав (вiн нiколи не лаявся, а тiльки смiявся: коли радiв - весело, коли сердився - глузливо).

- Щасливої подружi носом до калюжi! Давай-давай, їдь. Розiгнався. Без нього, бач, не обiйдуться. Без нашого Гриця вода не освятиться. Без нашого Василя не буде весiлля. Мiняй, мiняй ремiнець на личко. Давай!

- Батьку! Та не крайте моє серце! - благально прикладав руку до грудей тато.

- Велике дiло - опеньки! Вхопив, як шилом борщу. А Оксану (це мати моя) кидаєш, значить? Будете, значить, у Москвi на ВДНГ зустрiчатися раз на рiк.

- У-у-у! - вголос заплакала мати.

- Та що ви, батьку! Що ви таке кажете?! - жалiсно скривився тато. Чого б це я її кидав?! Заберу. I її, i Стьопочку. Аякже. Хiба ж я хто?

- А що ж вона там у Києвi бiля тебе робитиме? У сферу обслуговування пiде? Хiба що. Слава богу, є з кого приклад брати. Сонька Демиденкова оно приїхала - i не впiзнати: артистка, з голови до п'ят самi "лейби" заграничнi. Однiєї помади на губах французької на двадцять карбованцiв намазано. Що ж - давай! Доганяй!

- Та чого це обслуговування! На Дарницький шовковий пiде, або на взуттєву, або на трикотажну, Рози Люксембург... Куди схоче. По всенькому ж Києву об'яви запрошують на роботу.

- А буряки хто копатиме? Ми з бабою? Чи пiонери? Чи студенти приїжджi?

- Технiка.

- Скоро вже й технiкою тiєю керувати нiкому буде, як усе трудове селянство у город повтiкає. Оно на Кривому Хуторi самi старi баби лишилися. I один дiд. Цiлий рiк тiльки й роблять, що з двору в двiр на поминки ходять.

- Не треба такої сумної, батьку, спiвати. На вас це не схоже. А розвиток цивiлiзацiї не зупиниш. Майбутнє за мiстом, а не за Кривим Хутором. За технiкою, за механiзацiєю, за наукою. I якщо я можу щось зробити для цього, чого iнший не зробить, то хiба...- Тато зiтхнув, i менi стало шкода його - авжеж, нелегко йому полишати рiдне село, де вiн народивсь i прожив усе життя своє, оцей двiр полишати з лелечим гнiздом на сухому берестi, криницю, садок яблуневий (яких тiльки сортiв тут нема!), город, леваду за городом, рiчку, верби понад нею, явори, гай березовий увесь отой краєвид наш, що аж очi вбирає до щiмкого солодкого болю, як каже моя мама.

- Все одно ти перекинчик, - i собi зiтхнув дiд.

- Не перекинчик тато, не перекинчик! - вигукнув я.- I не був нiколи ним.

- Ти, Стьопко, як пень, - усмiхнувся дiд Грицько.- Голова - як казан, а розуму нi ложки. Ще пошкодуєш там, у мiстi, за селом, ще не раз попозiтхаєш, а може, й заплачеш. Запам'ятай!