Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Але вона не зразу розчинила двері.

Ні.

Ми чули, як вона підійшла, спинилася перед дверима. І якусь хвилю стояла, не наважуючись зайти. Вона стояла там, а ми стояли тут. І це була мить, яку важко передати… І от двері розчахнулися, і вона завмерла на порозі. Вона повільно обвела нас усіх поглядом, — здається, зазирнула кожному в очі. І мовчки простягнула до нас руки — наче хотіла всіх разом обняти.

Губи в неї тремтіли, підборіддя тремтіло, вона часто-часто кліпала очима. І тут ми помітили, що вона… плаче… Що тут знялося! Буря!

Дівчатка враз голосно заревли, і кинулися до неї, і обхопили, обліпили її з усіх боків, і почали цілувати, плачучи.

А ми, хлопці, як по команді, повернули голови й стали дивитися у вікно, кривлячись і кусаючи губи. І ковтали і ніяк не могли проковтнути щось туге, що ніби застряло у горлі.

Який тут міг бути художній виступ Гребенючки, і художньо-гумористичний виступ Колі Кагарлицького, не кажучи вже про Карафольчин «мадригал»?

Усе суньголов полетіло к бісовому батьку!

А потім ми вийшли зі школи і, згуртувавшись табунцем навколо Галини Сидорівни, пішли на річку, а тоді в поле, а тоді до лісу… І ходили так довго-довго, до самісінького вечора. І майже нічого не говорили, просто отак ходили разом і не хотіли розлучатися. А тоді в лісі посідали на галявині кружка навколо неї і співали пісень. Довго-довго… І ніхто не викрикував, як то буває, всі дуже старалися, і виходило так гарно, як ніколи. І пісні вибирали всі ліричні, мелодійні, що хапали за душу. і в дівчат по щоках текли сльози, та й не тільки в дівчат… І ніхто не ховався, бо чого ж ховатися, як пісня бере за душу. А на другий день було весілля. Ну, що вам сказати?

Щоб описати це весілля, мабуть, треба було б запрягти всю Спілку письменників України.

Скажу тільки, що такого бучного свята в нашому селі не пам'ятали найстарезніші діди. Певно, його й не було зроду.

За одним столом сиділо геть усе наше село, та ще пів грузинського села, та ще майже цілий полк солдатів, та ще гості з району на чолі з секретарем райкому товаришем Шевченком.

Це було не тільки весілля.

Це було свято дружби народів.

Це було свято доблесті нашої армії.

Так говорили, проголошуючи тости, і секретар райкому товариш Шевченко, і полковник Соболь, і голова нашого колгоспу Іван Іванович Шапка, і голова грузинського колгоспу Шалва Тарієлевич Гамсахурдія, і багато інших поважних товаришів.

Гучномовці не змовкали ні на хвилину, і всі ці тости було чути, мабуть, аж у сусідніх селах.

Дитячий стіл був накритий окремо. І що вже того лимонаду ми понапивались і морозива, цукерок та різних грузинських ласощів понаїдалися — од пуза!

До речі, коли я бігав на хвилину додому (перевірити, чи замкнув сарай, де була наша «таємниця»), я бачив, як вулицею проїхав на машині отець Гога. І біля колгоспного саду спинився. І визирнув з машини, і приглядався, і прислухався до весілля. А побачивши мене, знітивсь і одразу поїхав.

І обличчя в нього було, як у хлопчика, якого не взяли в гості на свято, бо він погано поводився. І я чогось подумав, що отець Гога відчуває себе зараз дуже самотнім і заздрить нашому бучному весіллю. У них у церкві такого весілля ніколи, мабуть, не було й не буде.