Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Окрім того, що з художнього боку це було не дуже здорово, це було ще й брехнею, бо із здоровим глуздом людина не може любити префікси й суфікси.

По-друге (і це головне!), «мадригал» був безособовий і неконкретний у ньому жодного разу Галина Сидорівна не називалася на ім'я.

Карафолька почав бити себе в груди і присягатися, що він дуже старався, але в нього нічого не вийшло.

Не ставала Галина Сидорівна у рядок, хоч ти лусни! Якби вона булат; скажімо, Ганна Іванівна (як Гребенючка), то все дуже просто: «Дорога наша Ганно Іванівно!», «Ми вас любимо, Ганно Іванівно!», «Не забудемо Ганну Іванівну…». Але називати її Ганною Іванівною, коли вона Галина Сидорівна, було б нетактовно.

А «Дорога наша Галино Сидорівно» ну не читалось аж ніяк. То вже були не вірші, а чистісінька проза. Тому й довелось обмежитися безособовим: «Дорога і любима учителько!»

Це так доводив Карафолька. Але ми з Павлушею заперечили, що справжній поет тим і відрізняється від графомана, що вміє долати творчі труднощі.

Карафолька густо почервонів і похилив голову. Але тут на нас усі затюкали, і ми змушені були визнати, що так, звичайно, вірш можна читати, бо це ж не для друку, а просто, а якби для друку, тоді інша річ…

На завершення урочистого прощання Антончик Мацієвський сфотографує Галину Сидорівну з усім класом.

І ми подаруємо їй цю фотографію з хвилюючим написом і всі-всі розпишемося.

Отак придумала наша комісія.

Ну що ж, для офіційного прощання цілком задовільно.

Всі з цим погодилися.

І розійшлись.

А о пів на другу зустрілися знову.

Надзвичайно святкові, гарно вбрані, чистенькі, з величезними букетами квітів, ми в урочистому мовчанні пройшли по килиму—доріжці за свої парти, сіли й почали чекати.

Наш друг восьмикласник Вовка Маруня бездоганно організував «службу безпеки», і ми були спокійні, що цікава пацанва не зіпсує нам справи. Бо то такий нахабний народ, що пообліплював би всі вікна, почав би хихикати і гогокати і все б зірвав. Вовка розставив пости і блокував усі входи і виходи.

Хвилин з десять ми сиділи й мовчали.

І це наше мовчання було якоюсь наче увертюрою до всього того, що мало відбутися. Ми настроювались на серйозний лад. Ми згадували все, що пережили разом з Галиною Сидорівною за ці сім довгих років. Вона була нашою першою вчителькою, коли ми прийшли до школи у перший клас. А ми були її першими учнями. Вона тільки закінчила тоді одинадцять класів (тоді були школи-одинадцятирічки) і перший рік почала вчителювати в молодших класах. Вона вчила нас і вчилася сама — заочно у педінституті. Ми закінчили п'ять класів, а вона педінститут. Ми складали перший у своєму житті екзамен, а вона — державні іспити. І з учительки молодших класів вона стала викладачем української мови і літератури. І продовжувала нас учити. І довела до восьмого класу. Ми думали, що і в восьмому класі вона буде, і в дев'ятому, і в десятому. Аякже! І от… Це якось просто не вкладалося в голові. Невже вона більше не буде «нашою вчителькою! Ніколи більше не ввійде в клас легкою й швидкою ходою, не кине журнал на стіл, не спитає дзвінко, як завжди, одне й те саме: «Ну, хто з вас не приготував на сьогодні завдання.? Признавайтесь!» Після цього запитання я майже завжди лягав грудьми на парту, ховаючись за спину Стьопи Карафольки, що сидів переді мною. Але вона завжди помічала це і казала: «Рень, до дошки!» І я підводився червоний як мак і, зітхаючи, плентався до дошки… Невже цього не буде ніколи?!

Ні-ко-ли! Чи не вперше в житті це безжальне слово так вразило мене!.. Серце моє стиснулося…

У коридорі — знайомі легкі й швидкі кроки. Я не знаю, як це вийшло, але враз ми всі, мов по команді, не змовляючись, підхопились і встали ще до того, як вона зайшла. Домовленості зарані про це не було. І коли вона рвучко, як завжди, розчинила двері, ми вже стояли за партами з букетами в руках, — нерухомо як укопані.