Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Навколо сміються.

Як вітали «зірку» — «космонавта» міліціонер, опасистий дядько та інші люди, що веселим натовпом оточили її, ми вже не бачили і не чули. Бо ми притьмом вскочили у поїзд. Двері за нами клацнули, поїзд рушив.

На наступній «Арсенальній» станції ми так бігли по ескалатору вгору, що аж серця наші з грудей вискакували. А там же два ескалатори, та такі довжелезні…

Коли ми вибігли з метро, завернули у двір величезного сірого будинку й опинилися на схилах у чагарнику, — ми вже були майже мертві від знесилення. Життя в наших тілах лишалося процентів п'ять, не більше. Та й ці п'ять процентів — то було не життя, а сама макуха. В очах темно, ні рукою, ні ногою не ворухнеш Не те що говорить, — ми дихати неспроможні були. Ротами тільки плямкали, повітря хапаючи, як риба без води. Трирічне дівча могло зараз нас брать за п'яти, кидати в торбу й нести на базар продавати по дві копійки за пучок. Така була нам зараз ціна. Лише через хвилин десять…

— Ну? — ледве сказав Ява.

— Ага, — ледве сказав я.

— Тю, — ледве сказав Ява

— Тьху, — ледве сказав я.

Це вся розмова, на яку ми спромоглися через десять хвилин.

І тільки через хвилин двадцять ми нарешті очухалися і змогли обмінятись думками з приводу того, що сталося.

— Да… — зітхнув Ява. — Можна сказать, зіпсував ти мені кар'єру. А що?! Хто ж мене тепер у міліцію візьме…

— Та йди ти! При чому тут це! — пробував виправдатися я — Ніхто ж нас не бачив. І взагалі — все ж минулося. Чого ти!

— Ага! Не бачив! І дядько бачив, і міліціонер, як ми за ним бігли, скоса зиркнув, я помітив… А в них зорова пам'ять — будь—будь! Професійна.

— Та! — махнув я рукою.

— От тобі й «та»! Може, нас за його словесним портретом уже й шукають Словесний портрет — це, брат, така штука… — Ява підняв над головою стиснутий кулак, що мало означати, яка прекрасна штука словесний портрет. Про словесний портрет Ява набрався, коли три місяці тому готував себе у прикордонники.

— А що ж ми такого зробили?! Нічого ж страшного! — не стільки Яву, скільки сам себе заспокоював я. — Ненароком зачепили ночви і… Хіба ж це навмисне?

— Іди доведи, що не навмисне. Дядько перший говоритиме, що навмисне. Щоб себе виправдати. І взагалі такого, мабуть, за всю історію метро не було. Отож…

— Не щастить нам у метро, — зітхнув я. — І минулого разу, пам'ятаєш, скандал був, і тепера…

— Закон парності, — зітхнув Ява.

Атож, мабуть, він таки справді існував, той «закон парності», про який чи то всерйоз, чи то жартома говорив мій батько і який нібито полягав у тому, що різні неприємності завжди ходять у парі — як одна станеться, чекай другої. Недарма ж і в народі кажуть: «і так горе, і так двоє».