Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Я ж — ні. Я як ото вирішив ще у першому класі, що буду льотчиком, так досі держусь, не схибив.

Навіть дід Салимон сказав недавно: «Ти диви, яке вперте!.. Ма'ть-таки, буде льотчиком цей слинько, хай би його муча вбрикнула!»

Хіба що іноді я не витримую. І ненадовго пристаю до Яви — за компанію. Та й то тільки на таку комбінацію, щоб лишатися льотчиком. Я вже був і морський льотчик, і льотчик-футболіст, і льотчик-художник, і льотчик-звіролов, і льотчик-геолог, і навіть льотчик на кондфабриці, що возить літаком цукерки «Тузик».

Але цього разу я від комбінації вдержався, бо не уявляв собі льотчика—міліціонера — кого ж ти у повітрі затримуватимеш і штрафуватимеш! Чорногузів хіба!

Ні, хай уже цього разу лишуся я просто льотчиком.

Пливемо ми, линемо, викроковуємо по Хрещатику…

Праворуч багатоповерхові будинки, схожі на величезні, кахлями обкладені груби, один на одного громадяться, угору на Печерськ лізучи.

Ліворуч універмаг склом на сонці виблискує. Далі здоровеннецька десятиповерхова міськрада (скільки ж то у ній людей радиться — така велика!).

Десь за міськрадою вежа телевізійна небо аж у космос проїшрикує.

Оце висота! Нічого вищого в світі не бачив! От де від матері після двійки ховатися! Не те, що на нашій груші! Не тільки б не стягли, не догукалися б ніколи!

Далі на тлі неба круглі без хрестів бані вимальовуються — колишній костьол, теперішній антирелігійний планетарій.

Після міськради, за вулицею Свердлова, Хрещатик завертає праворуч і, порозсувавши на площі Калініна будинки далі од себе (наче збирається крикнути: «Пустіть мене, я хочу пірнути в Дніпро!»), утикається на площі Ленінського Комсомолу у філармонію. І через ту філармонію у Дніпро не пірнає…

Та після вулиці Свердлова ми по Хрещатику далі не пішли. Бо праворуч була станція метро А метро, як ви самі знаєте, — це метро! І я хотів би глянути на того, хто, приїхавши до Києва з Васюківки, байдуже пройшов би повз метро!

Не змовляючись, ми, як по команді, одночасно повернули до входу в метро.

На нас одразу війнуло свіжістю і якимсь особливим, тільки одному метро притаманним запахом.

Хоч контролера десь не було і проходи між спеціальними тумбочками, де горіли привітні слова «Киньте п'ять копійок», були гостинно відкриті, проходити «зайцями» ми навіть і не подумали. Хай хтось дурніший це робить, ми вже один раз пробували… Хоч би як швидко ти біг, ще швидше за тебе з тумбочок вискакують навперейми спеціальні держаки, і ти гепаєшся на них пузом. Отож…

Ми інтелігентно наміняли у касі п'ятаків, кинули і пройшли…

«Які ми все-таки культурні й благородні», — з гордістю подумав я. Коли б я, дурний, знав, що зараз станеться!..

— Диви! Диви! Старшина Паляничко! — зненацька вигукнув Ява. — Давай доженем!

І тільки я встиг роззявити рота: «Га? Де?» — як він уже дріботів по ескалатору.